1712 1778 жан жак руссо: Руссо, Жан-Жак — Википедия – Жан-Жак Руссо (1712 г. – 1778 г.). Знаменитые мудрецы

Содержание

Жан-Жак Руссо (1712 г. – 1778 г.). Знаменитые мудрецы

Жан-Жак Руссо

(1712 г. – 1778 г.)

Французский мыслитель, просветитель. Основные сочинения: «Рассуждения о науках и искусствах»; «Рассуждения о происхождении и основаниях неравенства между людьми»; «Об общественном договоре»; «Эмиль, или О воспитании»; автобиографическая книга «Исповедь»; роман «Юлия, или Новая Элоиза».

Век Просвещения дал миру блестящую плеяду замечательных умов, проницательных мудрецов, величайших остроумцев. Среди них почетное место занимает и французский мыслитель Жан-Жак Руссо – признанный властитель дум большинства французов второй половины XVIII в. Он был истинным сыном своего времени; но и эпоха, в которой жил знаменитый просветитель, во многом обязана ему невиданным взлетом творческой мысли и существенными переменами в общественно-политическом устройстве Франции.

Жан-Жак Руссо родился 28 июня 1712 г. в Женеве в бедной семье часовых дел мастера Исаака Руссо и его жены Сюзанны Бернар, дочери пастора. Девяти дней от роду Жан-Жак потерял мать, жизнерадостную и веселую женщину, – роды стали причиной ее смерти. Исаак Руссо, едва сводивший концы с концами, слыл человеком гордым, самолюбивым и в то же время неуживчивым и раздражительным. В 1722 г. во время очередной ссоры дело даже дошло до дуэли, на которой Руссо ранил своего соперника, французского офицера Готье. Не желая подчиняться решению суда, приговорившего его к трехмесячному тюремному заключению и внушительному штрафу, Исаак вынужден был покинуть Женеву, а 10-летний Жан-Жак остался на попечении своего дяди, брата покойной матери. Мягкий и впечатлительный от природы Жан-Жак, несмотря на доброе к нему отношение со стороны родственников, оказался в положении сироты, которого, как правило, больше жалеют, чем любят. Мсье Бернар, пытаясь дать надежное ремесло своему племяннику, определил его в обучение к нотариусу, но там непоседливый Жан-Жак долго не задержался. Тогда дядя пристроил его в граверную мастерскую Дюкомена, который не слишком церемонился с подмастерьями, постоянно браня их и награждая тумаками. Такая жизнь юному Руссо не нравилась. К тому времени он уже ясно осознал, что принадлежит не «верхнему кварталу города», а является всего лишь «жалким подмастерьем из квартала бедняков Сен-Жерве», и посему у него не раз возникали мысли о побеге.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Помог случай: 14 марта 1728 г., возвращаясь с воскресной загородной прогулки, Жан-Жак нашел городские ворота запертыми. Вначале он растерялся, а затем решил, что пришла пора начать новую жизнь. Не имея определенного плана, подросток добрался до г. Шамбери, расположенного в Савойе, католической области Швейцарии. Там он познакомился с кюре Понвером, а через него – с пансионеркой сардинского короля 28-летней Луизой-Элеонорой де Варанс, сыгравшей в его жизни значительную роль. По их настоянию Жан-Жак поселился в туринском приюте для новообращенных, где изменил своему вероисповеданию, превратившись из кальвиниста в католика. Истратив полученные при выходе из этого богоугодного заведения деньги, Руссо некоторое время служил лакеем в доме графини де Версилес, был домашним секретарем в одном аристократическом семействе, однако подолгу нигде не задерживался. В конце концов он снова вернулся в Шамбери к мадам де Варанс, которая предложила статному, пригожему юноше остаться у нее. В 1736 г. Жан-Жак поселился с ней на даче в Шарметтах близ Шамбери, где прожил (с перерывами) около семи лет. Луиза де Варанс более чем свободно толковала догматы религии и проявляла интерес ко всему на свете – от фармакологии до беллетристики. В ее доме была неплохая библиотека, где Руссо познакомился с сочинениями Монтеня, Вольтера, Ларошфуко, Лейбница, Декарта и Локка.

Считая Жан-Жака тугодумом, друзья мадам де Варанс посоветовали ей направить своего подопечного в семинарию, откуда бы он вышел сельским кюре. Но в семинарии Руссо учился плохо, его больше привлекала игра на кларнете и церковное пение, чем изучение богословия. Семинарию Руссо оставил, некоторое время он давал уроки музыки местным девицам в Лозанне, затем снова вернулся к мадам де Варанс. Но к тому времени Луиза полностью охладела к своему протеже, и почти год несостоявшийся кюре учительствовал в доме Мабли в Лионе.

Не найдя себе применения в Швейцарии, Руссо решил завоевать Париж. Он намеревался произвести «революцию в музыке», подготовив проект упрощения нотной системы: цифры вместо пяти линий и всяких значков. Музыке, как сам философ признавался позже, он «незаметно выучился, преподавая ее». А биограф Руссо Ж. Тьерсо даже считал, что, «продолжай он систематически заниматься сочинением музыки, быть может, дал бы в ней равноценное тому, что дал в литературе». Осенью 1741 г. Жан-Жак приехал в столицу Франции, однако изобретенная им нотная система не встретила понимания, и ему вновь пришлось рассчитывать только на случайные заработки. В течение двух лет он перебивался перепиской нот, уроками музыки, мелким литературным трудом.

Сочувствующие Руссо братья Мабли и Кондильяк, чьи имена вошли в историю философии, снабдили его рекомендательными письмами к известным людям Парижа. Благодаря их рекомендациям, Жан-Жак получил доступ в столичные салоны, а кроме того, французский посол в Венеции граф Монтегю предложил ему работу секретаря. С августа 1743 г. Руссо в течение года находился на дипломатической службе в Венеции. Но и дипломатическая карьера не состоялась из-за строптивого характера Жан-Жака и критического отношения к посольским интригам.

Вернувшись в Париж, Руссо поселился в гостинице, где познакомился с Терезой Левассер, которая была служанкой и белошвейкой. Жан-Жак, отнюдь не преувеличивая достоинств Терезы, увидел, тем не менее, в ней воплощение непосредственности и доброты. Вскоре она стала его любовницей, а затем и женой. Правда, непосредственность и доброта Терезы граничили с умственным убожеством. Грамоту она так и не смогла одолеть, как не сумела научиться считать до ста и определять время по часам. В придачу Тереза «навязала» Руссо свою семью: брата, весьма склонного к воровству, и мать, доставлявшую Жан-Жаку немало неприятностей сплетнями и вымогательством денег и подарков у его друзей. И все же Тереза оставалась верной спутницей Руссо в течение 34 лет, до самой его смерти.

Знакомство с политической и культурной жизнью Женевы, Франции и Венеции дали Руссо обильный материал для литературного творчества. Поэтому он с удовольствием принял в 1748 г. предложение Дидро писать для «Энциклопедии» статьи и редактировать в ней отдел музыки. Так Руссо стал одним из тех просветителей, которых позже называли энциклопедистами.

Летом 1749 г. печатание Энциклопедии было прервано арестом Дени Дидро, отправленного в Венсенскую башню, куда обычно заключали за политическую крамолу. Позже его перевели в замок, где Дидро мог встречаться с друзьями. Как-то раз, идя по лесу на свидание к своему другу, Руссо, присевший отдохнуть, случайно прочитал в газете «Меркюр де Франс» объявление о том, что ученое общество в городе Дижоне, именуемое себя, как тогда было принято, академией, выдвинуло тему для сочинения – «Способствовало ли развитие наук и искусств порче нравов или улучшению их?» Идея настолько увлекла Руссо, что он тут же, под деревом, набросал краткие тезисы к этому трактату.

Трактат «Рассуждения о науках и искусствах», в котором Руссо подверг полному осуждению ученость как таковую (при этом не утруждая себя какими-либо доказательствами, а преподнося свои суждения в виде откровения свыше), поразил современников убежденностью и страстностью тона. Результат оказался неожиданным даже для самого Руссо – он получил «Премию морали» и золотую медаль.

С другой стороны, трактат вызвал бурю негодования: против него выступили практически все члены ученых обществ Франции, им возмущались и некоторые просветители. В частности, Вольтер, называя идеи Руссо «философией бродяги», едко замечал, что «теперь остается только одно: стать на четвереньки, то есть вернуться к дикому состоянию, и убежать в лес».

Как уже отмечалось, Руссо был довольно талантливым музыкантом. Еще в юности вместе с романсами, предназначенными для исполнения в домашней обстановке, он сочинял арии, дуэты, хоры, мечтая блеснуть когда-нибудь в парижской опере. Увы, в полном объеме оценить музыкальное творчество Руссо сегодня невозможно, поскольку не сохранилось практически ни одного его сочинения в области музыки. В порыве самокритики Руссо беспощадно уничтожил все свои оперы, пощадив лишь одну – «Деревенского колдуна». На премьере этой оперы в марте 1752 г. присутствовал весь двор во главе с королем и его фавориткой мадам де Помпадур.

Публика, пресыщенная громоздкими оперными спектаклями, была очарована «непринужденной крестьянской пасторалью», где доминировали задушевные арии. Опера понравилась и Людовику, причем настолько, что впоследствии придворные не раз слышали, как он распевал арии из этой оперы. Высоко оценили ее и просвещенные умы Франции. Дидро, к примеру, говорил: «Чего только нельзя простить Жан-Жаку благодаря его «Деревенскому колдуну».

И все же не музыка составила основу творчества Руссо. Через несколько лет после написания трактата «Рассуждения о науках и искусствах» он, прочитав очередное объявление Дижонской академии, предложившей конкурсную тему «О происхождении неравенства между людьми», вскоре написал книгу на эту тему, которая, кстати, очень понравилась Дидро. Новый труд Руссо закончил в Шамбери и издал в 1755 г. в Голландии с посвящением Женевской республике. И если в «Рассуждении о науках и искусствах» мыслитель ставил прежде всего философско-моральные вопросы, то трактат «Рассуждения о происхождении и основаниях неравенства между людьми» посвящен социальным проблемам. В нем Руссо представил все виды неравенства, а именно правовое, экономическое и политическое, основной причиной бед и несовершенств современного ему общества.

В 1761 г. увидел свет и ставший впоследствии знаменитым роман «Юлия, или Новая Элоиза» имевший подзаголовок «Письма двух любовников, живущих в маленьком городке у подножья Альп». Уже немолодой, робкий и мечтательный Руссо, к тому же не слишком счастливый в любви (в то время он был влюблен в Софи д’Удето, но та хранила верность, причем не мужу, а любовнику), создал в своем воображении утопическую картину счастливого мира, где царят любовь, самопожертвование, милосердие. Пожалуй, немного найдется романов, которые бы наложили такой заметный отпечаток не только на литературу, но и на реальную жизнь, на привычки и пристрастия, чувства и ощущения читателей. Его главные герои – дочь надменного швейцарского барона Юлия д’Этанж и пылкий Сен-Пре, ее наставник и возлюбленный, сразу же стали любимцами читающей публики. Само место действия романа – «райские уголки» на берегах Женевского озера – как бы возродилось для европейского читателя благодаря Руссо и стало восприниматься через призму «Новой Элоизы». Более того, путешественники осуждены были искать в Веве и Кларане «следы» Юлии и Сен-Пре, хотя Руссо не без лукавства предупредил в первом предисловии, что, будучи в этих местах, ни разу не слыхал таких фамилий.

В 1762 г. Руссо опубликовал книгу «Эмиль, или О воспитании», в которой изложил целую педагогическую систему. В соответствии с предлагаемой схемой воспитания Руссо разделил жизнь детей на четыре периода. В первый период – от рождения до двух лет – он предлагал уделять внимание главным образом физическому воспитанию; во второй – от двух до двенадцати лет – воспитанию чувств; в третий – от двенадцати до пятнадцати лет – умственному воспитанию; в четвертый период – от пятнадцати до восемнадцати лет – нравственному воспитанию. Этот последний отрезок времени он называл периодом «бурь и страстей». Таким образом, считал Руссо, сознание ребенка и отрока превращается в самосознание юноши – уже полноценного человека.

Литературная слава, однако, не принесла Руссо ни особого материального достатка, ни душевного покоя. За свободолюбие и независимые взгляды его преследовали не только французские, но и нидерландские богословы и королевские чиновники, а в 1762 г. роман «Эмиль, или О воспитании» и трактат «Об общественном договоре» (в нем Руссо развивал идеи об учреждении такого государства, которое бы обеспечивало общественную безопасность и гарантировало свободу гражданам) по решению Французского парламента были сожжены. В том же году Королевский суд издал указ об аресте Руссо. Тайно покинув Монморанси, где он жил под покровительством герцога Люксембургского, Руссо бежал в Швейцарию и поселился в Ивердоне у своего друга Рогена. Но и на родине книга об Эмиле подверглась сожжению, а власти издали постановление об аресте ее автора. Пришлось Руссо обратиться к Фридриху II за разрешением поселиться в Мотье-Травер в Невшательском графстве, входившем в его владения. Но и здесь недоброжелатели не оставили его в покое. Руссо отлучили от церкви, поскольку на церковном совете он заявил, что «отчет» о своих убеждениях «обязан давать только Богу».

В 1766 г. Руссо познакомился с шотландским философом Юмом и отправился с ним в Англию, где поселился в Чезвике, в окрестностях Лондона. Первое время Юм был буквально очарован французским мыслителем, сравнивал его с Сократом, находя при этом, что Руссо еще более гениален, чем древнегреческий мыслитель.

Но вскоре Юм понял, что Руссо, при всей его несомненной талантливости, не обладал такими качествами, как скромность, благовоспитанность и великодушие. Странным образом в нем сочетались оригинальные способности и мелочное тщеславие, тонкая проницательность и напыщенное высокомерие. Через некоторое время Руссо заявил, что близость к английской столице не удовлетворяет его. Влиятельные друзья Юма предоставили в его распоряжение замок в Дербишире. Однако и в английском замке ни Руссо, ни Тереза, переехавшая к нему, не могли найти душевного равновесия: их угнетала и подавляла необычная обстановка. Закончилось все тем, что подозрительный Руссо возложил на Юма вину за свое неудачное переселение в Англию и обвинил его не только во враждебном к себе отношении, но и в заговоре с другими лицами, будто бы составленном с целью разорения беззащитного эмигранта. Добродушный и рассудительный Юм с удивительным терпением переносил все выходки тщеславного француза, считая его скорее ненормальным, чем скверным человеком.

Вернувшись во Францию в 1767 г., Руссо под вымышленным именем скрывался вдали от Парижа у приютивших его состоятельных знакомых. Спустя четыре года он вернулся в столицу, поселившись на улице Плятриер (ныне эта улица носит его имя). Передовых людей века – энциклопедистов – он давно уже объявил своими недоброжелателями. По подсчетам Дидро («самого старого друга, почти единственного оставшегося у него»), Руссо потерял двадцать друзей только из числа философов. Одним словом, он как будто намеренно стремился представить свою жизнь в мрачном виде, изобразить ее предельно невыносимой. Это наглядно видно в «Исповеди», большой автобиографической книге, которую Руссо писал в течение пяти лет – с 1765 по 1770 г., но так и не опубликовал ее при жизни. В ней он не пощадил не только своих современников, но и самого себя. С поразительной откровенностью Руссо повествует о своей жизни, не умалчивая о самых неприглядных ее сторонах. Примером может служить эпизод, случившейся в пору его молодости, когда, будучи лакеем, он украл ленту, а вину свалили на горничную, которую из-за этого уволили.

Трудно понять и объяснить и другой факт из биографии Руссо. Оказывается, пятерых своих детей он еще младенцами отдал в дом для сирот и никогда в дальнейшем не интересовался их судьбами. Он предпочел, чтобы из его детей вышли «рабочие и крестьяне, а не авантюристы и ловцы счастья».

Правда, многие критики считали, что «Исповедь» следует рассматривать как роман – необычайно искренний, с тонким проникновением в психологию героя и не уступающий в этом смысле «Новой Элоизе». Существует даже версия, будто вся история с детьми – вымысел автора, и детей у них с Терезой не было вообще. Словом, загадок в этой истории еще немало.

Как бы там ни было, но Руссо предпочел отвечать перед Богом, а не перед людьми, предварив «Исповедь» такими словами: «…Я предстану пред Верховным Судией с этой книгой в руках… Я обнажил свою душу и показал ее такою, какою ты видел ее сам, Всемогущий. Собери вокруг меня неисчислимую толпу подобных мне: пусть они слушают мою исповедь, пусть краснеют за мою низость, пусть сокрушаются о моих злополучиях. Пусть каждый из них у подножия Твоего престола в свою очередь с такой же искренностью раскроет сердце свое, и пусть потом хоть один из них, если осмелится, скажет тебе: «Я был лучше этого человека».

Последние годы жизни Руссо занимался в основном самоанализом и оправданием своих прошлых поступков. В 1776 г. он написал книгу с интригующим названием «Диалоги: Руссо судит Жан-Жака», а в следующем году – «Прогулки одинокого мечтателя», ставшее последним его сочинением.

В конце мая 1778 г. Руссо покинул Париж и поселился в Эрменонвиле, находящемся в 30 верстах от Парижа, в парковом домике маркиза Рене Луи де Жирардена. В Эрменонвиле он ничего не писал, почти все свободное время проводил в беседах с земледельцами и играх с детьми. Еще за день до своей смерти он ходил собирать травы.

Скончался Жан-Жак Руссо 3 июля 1778 г. от сердечного приступа. Его похоронили на маленьком «Острове тополей» посреди красивого озера. И хотя в годы Французской революции прах Руссо торжественно перевезли в Пантеон, а в дни Термидора контрреволюционеры развеяли его по ветру, этот островок вот уже более трех столетий остается местом паломничества почитателей «Человека истины и природы» – такие слова высечены на могильном камне Руссо.

Читать книгу целиком

Следующая глава >

Жан-Жак Руссо — Вікіпедія

Жан-Жак Руссо
фр. Jean-Jacques Rousseau
Західна філософія
Народження	28 червня 1712(1712-06-28) Женева, Швейцарія
Смерть	2 липня 1778(1778-07-02) (66 років) Ерменонвіль, Королівство Франція зупинка серця
Поховання
Громадянство (підданство)	Republic of Genevad
Проживання
Знання мов	французька[1]
Діяльність	ботанік, композитор, хореограф, письменник, музикознавець, літератор, романіст, автобіограф, теоретик музики, педагог, натураліст, драматург, енциклопедист, correspondent, політолог
Школа / Традиція	Теорія суспільного договору, Просвітництво
Основні інтереси	Політична філософія, музика, освіта, література, автобіографія
Значні ідеї	загальна воля, любов до самого себе, моральна простота людства, навчання зоссереджене на дитині, громадська релігія, народоправління
Вплинув	Кант, французька революція, Робесп’єр, Луї де Сен-Жуст, контр-просвітницво,Фіхте, Гегель, Гете, романтизм, Пейн, Конт, Болівар, Карл Маркс, Енгельс, Дерріда, Поль де Ман, Бенедетто Кроче, Ґальвано делла Вольпе, Клод Леві-Строс, Еміль Дюркгейм, Михайло Бакунін, Марія Монтессорі, Лев Толстой, Джон Роулз
Літературний напрям	Суспільний договір і Барокова музика
Зазнав впливу	Нікколо Макіавеллі, Мішель де Монтень, Гуго Гроцій, Самуель фон Пуфендорф, Томас Гоббс, Джон Локк, Жан Барберак, Жан-Жак Бюрламакі, Дені Дідро
Відомі студенти	Cécile Stanislas Xavier de Girardind
Визначний твір	Еміль, або Про виховання і Про суспільну угоду, або принципи політичного права
Історичний період	18-е століття (Просвітництво)
Конфесія	протестантизм, католицтво і протестантизм
Батько	Isaac Rousseaud
У шлюбі з	Thérèse Levasseurd
Автограф
Жан-Жак Руссо на Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах
Роботи у  Вікіджерелах

Жан-Жак Руссо́ (фр. Jean-Jacques Rousseau; 28 червня 1712, Женева — 2 липня 1778, Ерменонвіль, поблизу Парижа) — женевський франко-швейцарський філософ-просвітник, письменник, композитор.

Жан-Жак Руссо народився 28 червня 1712 в Женеві в родині годинникаря. Женева у ті часи була незалежним містом-державою, центром кальвінізму. Мати хлопця померла через дев’ять днів після пологів. Жан-Жак та його брат Франсуа виховувалися батьком та його сестрою, тіткою Сюзанною.

Коли Жан-Жаку було десять, його батько, завзятий мисливець, був звинувачений у браконьєрстві багатим землевласником. Щоб уникнути вироку, він перебрався у Ніон, забравши з собою тітку Сюзанну. Незабаром він одружився вдруге, і надалі мало піклувався про сина^[4]. Жан-Жак залишився з дядьком з материнського боку, який відправив хлопця разом із своїм власним сином на навчання до кальвіністського пастора в село неподалік від Женеви. У пастора хлопці навчилися трохи математики та малювання. Релігійна відправа завжди глибоко зворушувала Руссо, і деякий час він мріяв про те, щоб стати священиком.

Втеча із Женеви[ред. | ред. код]

Майже вся інформація про юність Руссо відома з його власної «Сповіді», в якій хронологія подій дещо заплутана. У тринадцять Жан-Жак почав працювати і навчатися ремеслу спочатку в нотаріуса, потім у гравера, який його бив. У п’ятнадцять років хлопець утік із Женеви. Це сталося 14 березня 1728, коли він повернувся до міста й виявив, що міські ворота замкнені у зв’язку з військовим станом. Жан-Жак помандрував у Савойю, де знайшов притулок у католицького священика, який познайомив його з двадцятидев’ятирічною Франсуазою-Луїзою де Варан. Вона була жінкою шляхетного походження, яка проживала окремо від чоловіка. Король П’ємонту платив їй за навернення протестантів у католицизм. Жан-Жака відіслали в столицю Савойї, Турин, з метою завершити навернення. Як наслідок, він повинен був відмовитися від женевського громадянства, хоча пізніше знову перейшов у кальвінізм і відновив свій статус.

Приймаючи католицизм, де Варан і Руссо, мабуть, реагували на строгість кальвіністського переконання в тому, що людина «жалюгідний грішник, народжений зіпсованим, схильний до зла, нездатний сам по собі на добро^[4]. За своїми переконаннями де Варан була схильна деїзму, і католицька концепція пробачення гріхів імпонувала їй.

Руссо змушений був піклуватися про себе сам, оскільки батько й дядько від нього практично відмовилися. Він працював слугою, секретарем, учителем, перебираючись з одного міста до іншого в Італії та Франції. Протягом цього часу він час від часу жив у де Варан, яку він ідеалізував і називав своєю «мамою». Де Варан намагалася знайти для нього фах, і організувала йому уроки музики. Певний час Руссо навчався в семінарії з наміром стати священиком. Коли Руссо виповнилося двадцять, вони з де Варан стали коханцями. При цьому вона мала інтимні стосунки ще й зі своїм слугою. Сексуальний аспект і життя утрьох бентежили Руссо, але він завжди вважав де Варан найбільшим у своєму житті коханням. Де Варан жила багато, мала велику бібліотеку, любила розваги й музику. Люди з її оточення, в основному католицькі священики, познайомили Руссо зі світом літератури та ідей. Руссо навчався охоче, хоча часто мав приступи іпохондрії. Він серйозно зацікавився філософією, математикою та музикою. Коли йому було двадцять п‘ять, він отримав невеликий спадок від матері й використав його частково, щоб повернути де Варан гроші, які вона витратила на нього. У двадцять сім він став учителювати в Ліоні.

Перші роки в Парижі[ред. | ред. код]

У 1742 Руссо поїхав у Париж з метою представити Академії наук нову числову систему нотної нотації, яка, як йому вірилося, зробить його багатим. Система, за задумом зручна для типографії, записувала ноти в один рядок, вказуючи цифри, що відповідали музичним інтервалам, між ними, знаки пунктуації вказували на ритм. Академія відкинула його пропозицію, розцінивши систему як непрактичну, хоча його похвалили за добре знання предмета й заохотили до нових спроб.

З 1743 по 1744-ий Руссо обіймав почесну, але погану в матеріальному плані, посаду секретаря графа де Монтега, французького посла у Венеції. Саме в цей час у нього пробудилася любов до італійської музики, що тривала все життя:

Я приїхав із Парижа із притаманною тому місту упередженістю проти італійської музики; проте я отримав від природи чутливість і тонкість суджень, проти якої упередження безсиле. Незабаром я заразився тією силою почуття, через яку італійська музика надає натхнення усім тим, хто здатен відчувати її досконалість. Слухаючи баркароли, я відчув, що не знав раніше, що таке спів… —Сповідь.

Роботодавець Руссо отримував кошти від уряду тільки із запізненням у рік, а тому платив своїм людям нерегулярно^[5]. Після 11 місяців такої роботи, Руссо покинув її, і цей досвід затвердив у ньому глибоку недовіру до будь-якої урядової бюрократії.

Повернувшись до Парижа, Руссо, без шеляга в кишені, став коханцем гарненької модистки Терези Левассер, яка змушена була тримати на собі матір і численних безпутних братів та сестер. Спочатку Руссо та Тереза не жили разом, хоча потім Руссо взяв її з матір’ю до себе як служниць. На нього також ліг тягар підтримки родини. «Сповідь» розповідає про те, що перш ніж переїхати до Руссо, Тереза народила йому сина, і ще чотирьох дітей. Незалежного підтвердження кількості дітей нема^[6]. Руссо пише, що переконав Терезу віддати новонароджених у притулок заради своєї «честі». «Її матір боялася незручностей, пов’язаних із дитиною, і прийшла мені на допомогу, тож вона [Тереза] дозволила себе переконати.» («Сповідь»). Притулки для немовлят були тогочасною реформою, запровадженою з метою врятувати численних дітей, яких полишали на вулицях Парижа. Дитяча смертність у ті часи була дуже високою — близько 50 %, значною мірою тому, що батьки відсилали своїх дітей до годувальниць. Але смертність у притулках, які теж відсилали дітей до годувальниць, була ще гіршою, і більшість відданих туди дітей помирало. Через десять років Руссо поцікавився долею свого сина, але жодних записів знайти не вдалося. Коли Руссо став знаменитим теоретиком виховання дітей, його критики, зокрема Вольтер та Едмунд Берк, використали той факт, що він покинув власних, для нападок ad hominem. За іронією долі порада Руссо матерям вигодовувати дітей власним молоком, за що ратував французький натураліст Жорж-Луї Леклерк, мабуть, врятувала тисячі немовлят.

У Парижі Руссо заприятелював із філософом Дені Дідро і, починаючи в 1749 з музичних статей^[7], чимало написав для «Енциклопедії», яку Дідро видавав разом із д’Аламбером. Найзнаменитіші з цих статей присвячені політичній економії.

Ідеї Руссо були результатом уявної суперечки із мислителями минулого, часто профільтровані розмовами з Дідро. Геній Руссо проявлявся в оригінальному способі викладу, ніж в оригінальності власного мислення. У 1749 Руссо щодня відвідував Дідро у Венсаннській фортеці, куди того запроторили за погляди, викладені в «Листах про сліпих», серед яких відчувалися натяки матеріалізму, віри в атоми та природний відбір. У той час Руссо довідався, що Діжонська академія проводить конкурс на твір тему про те, чи розвиток мистецтва й науки приносять користь людській моралі. Руссо згадує, що дорогою до Венсанну (це приблизно три милі від Парижа) до нього прийшла думка про те, що мистецтва й науки винні в моральній деградації людства, від природи доброго. За словами Дідро, які він написав значно пізніше, Руссо спочатку збирався дати традиційну відповідь на запитання, але розмова з Дідро переконала його, що треба надіслати парадоксально негативну відповідь. Ця відповідь привернула до нього увагу громадськості. Есе Руссо 1750 «Розмірковування про мистецтва й науки» отримала перший приз на конкурсі й здобула відомість.

Руссо продовжував заняття музикою, і в 1752 його комічна опера «Сільський чарівник» була поставлена перед королем Людовиком XV. Королю вона дуже сподобалася, і він запропонував автору пожиттєву пенсію. Руссо відмовився від цієї честі, й за ним пішла слава людини, яка погордувала королівським даром. Він відмовився ще від кількох вигідних пропозицій, іноді з різкістю, що межувала з грубістю, що ображало людей і створювало проблеми. Того ж року відбулася постановка в Парижі опери «Служниця-пані» Перголезі трупою італійських музикантів. Це призвело до сварки буфонів між прихильниками французької та італійської музики. Руссо виступив як прихильник італійської музики проти Жана-Філіппа Рамо та інших. Як наслідок він написав «Листа про французьку музику».

У 1754 році Руссо повернувся в Женеву, й знову перейшов у кальвінізм, відновивши своє женевське громадянство. У 1755 він завершив свою другу велику роботу: «Міркування про походження та основи нерівності між людьми», в якій розвивав ідеї, висловлені в «Міркуваннях про мистецтва й науки».

Розрив із енциклопедистами[ред. | ред. код]

Руссо закохався в 25-річну Софі д’Удето, яка частково послужила йому натхненням для епістолярного роману Жулі, або нова Елоїза. Іншим джерелом твору був його зв’язок з мадам де Варан часів ідилічної молодості. Софі була кузиною і гостею мадам д’Епіне, до якої Руссо ставився доволі прагматично, а після використання і розриву стосунків — різко. Його дратували її вимоги з’являтися, коли їй заманеться. Не подобалися йому також нещирі розмови й дріб’язковий атеїзм енциклопедистів, з якими він зустрічався за її столом. Ображені почуття призвели до сварки між Руссо, мадам д’Епіне, її коханцем, філологом Гріммом та спільним другом Дідро, який виступив проти Руссо на боці господарів. Пізніше Дені Дідро описував Руссо як «лицемірного, марнолюбного, як дідько, невдячного, жорстокого й дикого… Він висмоктував з мене ідеї, сам їх використовував, а потім ще й зневажав мене».

Сварка Руссо з енциклопедистами збіглася з написанням трьох значних творів, у кожному з яких він підкреслював палку віру в духовне походження людської душі та всесвіту, заперечуючи матеріалістам Дідро, Ламетрі та Гольбаху. В цей час заступниками Руссо були герцог Люксембурзький та принц де Конті, найбагатші й наймогутніші вельможі Франції. Їм подобався Руссо та його здатність розмовляти на будь-яку тему, а, крім того, вони використовували його для того, щоб насолити королю Людовику XV та політичній фракції, що групувалася навколо королівської фаворитки мадам де Помпадур. Але навіть зі своїми покровителями Руссо заходив надто далеко, ризикуючи відлученням за критику відкупу податків, практики, яку вони використовували.^[4]

Сентиментальний роман Жулі, або нова Елоїза був оприлюднений у 1761 році й мав великий успіх. Живописне відображення краси швейцарської природи пестило струни в душі читачів й, можливо, стало причиною моди 19 століття на швейцарські краєвиди. Наступного року, в квітні, Руссо оприлюднив Про суспільну угоду, або принципи політичного права.^[8] Навіть його друг Антуан-Жак Рустан був змушений написати ввічливе заперечення розділу, що стосувався цивільної релігії, зауваживши, що концепція християнської республіки парадоксальна, оскільки християнство вчить покорі, а не участі в громадських справах. У Руссо вистачило розуміння для допомоги Рустану знайти видавця для свого заперечення.

У травні Руссо оприлюднив книгу Еміль, або Про виховання. Остання її частина, Сповідання віри савойського кюре мала на меті захист релігійних вірувань. Руссо вибрав промовцем католицького кюре скромного походження, що на ті часи було сміливою інновацією. Священик притримувався переконань социніанства. Оскільки цей напрямок думки відкидав перворідний гріх та одкровення, обурилися як католики, так і протестанти. Більш того, Руссо відстоював думку, що будь-яка релігія однаково гідна, якщо вона веде до благочестя, тож людям слід притримуватися тієї віри, в якій вони були виховані. Його виголошений релігійний індиферентизм став наслідком того, що книги Руссо були заборонені як у Франції, так і в Женеві. Його публічно засудив паризький архієпископ, книги були спалені, й був виписаний ордер на арешт^[9]. Колишні друзі Руссо на зразок Жакоба Верна з Женеви не могли стерпіти його поглядів й написали палкі заперечення.

Приязний спостерігач, шотландський філософ Девід Г’юм, «зовсім не здивувався, коли почув, що книги Руссо заборонені в Женеві та інших краях». На думку Г’юма Руссо, «не мав завбачливості, щоб накинути покривало на свої почуття; і, нехтуючи прикриттям своєї зневаги щодо утверджених думок, йому не доводиться дивуватися, що всі зелоти підняли на нього зброю. Свобода преси не настільки забезпечена в будь-якій країні… щоб не зробити дещо небезпечною таку відверту атаку на популярні упередження». Руссо, який думав, що захищає релігію, відчував себе розчавленим. Змушений рятуватись від арешту, він за сприяння герцога Люксембурзького та принца де Конті перебрався до кантону Невшатель, який перебував під протекторатом прусської корони. Впливові покровителі не тільки допомогли йому втекти, а й розповсюджувати в Франції заборонені книги. Книги були надруковані в Голландії видавником Марком-Мешелем Реєм і пересилалися замаскованими під інші книги з фальшивими палітурками й титульними сторінками.

Руссо зупинився в місті Мотьєр під покровительством лорда Кейта, місцевого представника ліберального прусського короля Фрідріха Великого. Там він написав, у 1765, Конституційний проект для Корсики. 6 вересня 1765 року будинок, у якому мешкав Руссо, закидали камінням, і Руссо знайшов притулок у Г’юма в Британії. Г’юм знайшов для нього помешкання в Стаффордширі. Ні Тереза, ні Руссо не зуміли вивчити англійську чи запрителювати з кимось. До ізольованого від громадського життя Руссо, не дуже стабільного емоційно в будь-яку пору свого життя, почали приходити параноїдальні фантазії про змови проти нього з боку Г’юма та інших. «Він просто божевільний, після того як довго був з привітом»,^[4] писав Г’юм у листі до друга. Лист Руссо до Г’юма, в якому він висловлював свої претензії, спричинив обмін звинуваченнями, опублікований у Парижі й сприйнятий тогочасною публікою з великим інтересом до скандалів.

Повернення до Франції[ред. | ред. код]

Хоча до 1770 року Руссо було заборонено перебувати на території Франції, Руссо повернувся у 1767 році під фальшивим ім’ям. У 1768 році він, наче, одружився із Терезою, хоча одруження католиків із протестантами тоді не визнавалися. Раніше Руссо завжди називав Терезу економкою. У 1770 року йому дозволили повернутися в Париж. Умовою повернення була згода не публікувати книг, але, завершивши Сповідь, Руссо почав влаштовувати приватні читання. На прохання мадам д’Епіне, яку бентежила можливисть розкриття таємниць її особистого життя, поліція наказала йому припинити цю практику, тож Сповідь була частково опублікована тільки в 1782, через чотири роки після смерті автора. Всі наступні книги теж вийшли друком посмертно.

У 1772 році у Руссо попросили рекомендацій щодо нової конституції Речі Посполитої, і він відгукнувся написанням своєї останньої політичної праці: Міркування щодо уряду Польщі. У 1776 році він завершив Діалоги: Руссо суддя Жан-Жака й почав працювати над Мріями самотнього мандрівника. Для матеріальної підтримки він знову став переписувати музику, а у вільний час вивчав ботаніку.

Руссо був знаменитістю, але власний психічний стан не дозволяв йому втішатися славою. Останні роки життя він провів, свідомо відійшовши від суспільства. У той же час він радо прийняв композитора Глюка в 1774 . Одним із останніх творів Руссо був захоплений аналіз опери Глюка Альцеста.

Руссо помер від крововиливу в мозок під час прогулянки маєтком маркіза Рене Луї де Жірардена в Ерменонвілі. Спочатку його поховали в Ерменонвілі на Острові Тополь, який став місцем паломництва численних прихильників. Через шістнадцять років, його прах перенесли в Пантеон і поставили навпроти труни його сучасника Вольтера. Труна Руссо має форму простого сільського храму з барельєфом, на якому зображена рука із смолоскипом свободи. За задумом це відображає любов Руссо до природи та класичної античності. В 1834 році уряд Женеви дещо неохоче поставив пам’ятник на його честь на крихітному острові Руссо посеред Женевського озера. Сьогодні жителі Женеви пишаються ним як найславетнішим сином міста.

Руссо був виразником ідей нового класу тогочасної Франції — дрібних буржуа.

Жан-Жак Руссо про законодавчу та виконавчу владу[ред. | ред. код]

Виведена Руссо концепція суспільного договору висловлює загалом ідеальні його уявлення про державу і право. Основна думка полягає в тому, що тільки встановлення держави, політичних відносин і законів, що відповідають його концепції суспільного договору, може виправдати, з точки зору розуму, справедливості і права — перехід від природного стану в цивільне. 

У своїй ідеалізованої конструкції народного суверенітету Руссо відкидає вимоги будь-яких гарантій захисту прав індивідів у їх взаємовідносинах з державною владою. Відповідні гарантії, згідно Руссо, потрібні проти підданих, щоб забезпечити виконання ними своїх зобов’язань перед сувереном. Звідси, на думку Руссо, і виникає необхідність примусового моменту у відносинах між державою і громадянином. 

У цілому суспільна угода, за словами Руссо, дає політичному організму (державі) необмежену владу над усіма його членами. Цю владу, спрямовується спільною волею, він і іменує суверенітетом. За змістом концепції Руссо, суверенітет єдиний, і мова взагалі може і повинна йти про один-єдиний суверенітет — суверенітет народу. При цьому під «народом» як єдиним суверенітет Руссо мається на увазі всі учасники суспільного угоди (тобто доросла чоловіча частина всього населення, всієї нації), а не якийсь особливий прошарок суспільства (низи суспільства), як це стали трактувати згодом радикальні прихильники його концепції народного суверенітету

 Жан-Жак Руссо про свободу і нерівність [ред. | ред. код]

У своїх роботах Ж.-Ж. Руссо висуває поняття природної людини — цілісного, доброго, біологічно здорового, морально чесного і справедливого. Природний стан, а не історична реальність, стало робочою гіпотезою, яку Руссо видобуває з глибини своїх думок, бажаючи зрозуміти, яка частина цього людського багатства була пригнічена або згасла в процесі історичного розвитку суспільства.

У природному стані, по Руссо, немає приватної власності, всі вільні і рівні. Нерівність тут спочатку лише фізичне, обумовлене природними відмінностями людей:

«… нерівність ледь помітно у природному стані і його вплив там майже мізерно, 

… Виникає воно і росте в зв’язку з послідовним розвитком людського розуму».

З появою приватної власності і соціальної нерівності, що суперечили природному рівності, починається боротьба між багатими і бідними. «Я помічаю двояке нерівність в людському роді: одне, яке я назву природним або фізичним, так як воно встановлено природою, полягає у відмінності віку здоров’я, тілесних сил і розумових або душевних якостей. Інше ж може бути моральним або політичним, оскільки воно залежить від свого роду договору і встановлено або, принаймні, стало правомочним за згодою людей. Воно полягає в різних привілеях, якими одні користуються на шкоду іншим, ось, наприклад, що одні більш багаті, шановані і могутні, ніж інші, або навіть змушують їх коритися собі …».

Говорячи про свободу і рівність, Руссо в першу чергу має на увазі свободу від феодального поневолення і рівняння громадян перед законом. Але на відміну від багатьох інших представників антифеодального руху він як би вгадує, що свобода і рівність можуть стати реальністю в результаті докорінних перетворень не тільки в галузі правових відносин, але і в соціально-економічній сфері. Звідси такий загострений інтерес Руссо до принципу приватної власності, з виникненням якої він пов’язує зникнення первісних рівності і чистоти суспільних звичаїв: «Конкуренція і суперництво, з одного боку, а з іншого — протилежність інтересів і приховане бажання збагатитися на рахунок іншого — такі найближчі наслідки виникнення власності, такі невідлучно супутники зароджуються нерівністю».

Нерівність, майже нікчемне у природному стані, посилюється і зростає в залежності від розвитку наших здібностей та успіхів людського розуму і стає, нарешті, міцним і правомірним завдяки виникненню власності і законів. «Якщо ми простежимо за прогресом нерівності у зв’язку з цими різними переворотами, то побачимо, що виникнення законів і права власності було початковим пунктом цього прогресу, встановлення магістратури — другим, а третім, і останнім, — зміна правомірною влади, в засновану на свавілля; так що різниця між багатим і бідним було узаконено перші епохою, відмінність між сильним і слабким — другий, а третьою — відмінність між паном і рабом. Це — останній ступінь нерівності, той переділ, до якого приводять всі інші, якщо тільки нові перевороти не знищать зовсім управління або не наблизять його до правомірної побудови».

Слідом за знищенням рівності пішли, за словами Руссо, «жахливі смути». Вихід з такого становища, інспірований доводами багатих і разом з тим обумовлений життєвими інтересами всіх, складався в угоді про створення державної влади та законів, яким буде підпорядковуватися всі. Однак, втративши природну свободу, бідні не здобули свободи політичної. Створені шляхом договору держава й закони «наклали нові пута на слабкого і додали нові сили багатому, безповоротно знищили природну свободу, назавжди встановили закон власності і нерівності, і заради вигоди кількох честолюбвців прирекли відтоді весь людський рід на працю, рабство і злидні».

Який прийшов на зміну «природного стану» громадянське суспільство стало повним запереченням попереднього етапу історичного розвитку. У новому суспільстві зникло початкове рівність людей, з’явилися бідні й багаті, підвладні та панове. У громадянському суспільстві меншість отримало можливість жити за рахунок тяжкого і принизливого праці підкореного народу. Нерівність приватної власності, доповненої політичним нерівністю, призвели, згідно Руссо, в кінцевому рахунку, до абсолютного нерівності при деспотизмі, коли по відношенню до деспота всі рівні у своїй рабстві і безправ’ї. 

Як стався цей різкий перехід в історії людства? Руссо не дав і не міг дати наукової відповіді на це питання. Знаменно, однак, що головну причину історичного стрибка він шукає все ж в економічній сфері, у факті виникнення приватної власності.  

Предметом запеклих нападок Руссо стала панівна феодальна форма власності. Обмежений умовами і поняттями часу, він не міг піднятися до вимоги повної ліквідації будь-якої приватної власності — цього обов’язкової умови послідовної свободи і рівності. Руссо задовольнився лише дрібнобуржуазним принципом егалітаризму, тобто вимогою наділити всіх громадян більш-менш однаковою часткою приватної власності. Це були утопічні мрії, але не можна забувати, що свого часу мрії ці носили прогресивний характер, висловлювали протест проти феодалізму і в якійсь мірі віщували ідею суспільної власності на знаряддя і засоби виробництва, знищення на цій основі всіх форм поневолення людини людиною.

Суспільно-політичні погляди і їх вплив[ред. | ред. код]

У своїх працях «Міркування про походження і причини нерівності між людьми» (1755), «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762) та інші гостро критикував феодально-абсолютистський лад, закликав до боротьби проти деспотизму. Ідеалізуючи первісне суспільство, Руссо протиставляв сучасний йому суспільний лад щасливому життю в так званому «природному стані», коли всі люди були, на його думку, рівними й вільними. Причину виникнення нерівності вбачав у приватній власності, проте не виступав за цілковиту її ліквідацію, а висунув утопічну теорію зрівняльного розподілу приватної власності як засіб знищення поділу суспільства на багатих і бідних. Водночас, саме в економіці Руссо вбачав основу розвитку суспільства.

Будучи прихильником договірної теорії походження держави, Руссо вважав, що внаслідок змови між багатими державна влада узаконила приватну власність, узурпувала природні права народу, і висловив думку, що народ має право розірвати цей договір, тобто повстати, повалити владу, яка існує, й встановити народний суверенітет.

Взірцем держави Жан-Жак Руссо вважав невелику республіку і мріяв перетворити сучасні йому держави на своєрідну федерацію невеликих республік.

Суспільно-політичні погляди Руссо відіграли важливу роль в ідеологічній підготовці Великої французької революції 1789–1799 років; справили вплив на передових тогочасних і пізніших мислителів, у тому числі українських, серед яких Григорій Сковорода, Ян Козельський та інші.

Політичні партії вважав інородним елементом у державному ладі. Він стверджував, що громадяни підкоряються лише закону, в реалізації якого беруть участь голосуванням. Цього закону загального волевиявлення повинен дотримуватися кожний громадянин, приносячи в жертву свої особисті, групові, корпоративні інтереси. У факті існування політичних партій Руссо бачить загрозу існуванню загальній волі громадян. Тим не менше він не заперечує закономірності виникнення партій як результату досягнення певного рівня розвитку суспільних відносин, визнаючи утопічність думки про наявність у розвинутій людській спільноті лише загальної волі і про відсутність в ній приватних інтересів. Руссо вказував, що коли у демократичному суспільстві виникають політичні партії і приватні асоціації, то воля кожної з них стає загальною по відношенню до держави. Звідси він робить висновок, що в такому випадку голосуючих вже не стільки, скільки людей, а лише стільки, скільки асоціацій. Загалом Руссо був противником політичних партій. Він вважав, що у випадку, коли в державі існують і діють різні партійні угруповання, які здійснюють певний вплив на громадську думку і політичну волю, суспільні відмінності стають менш чисельними і дають менш узагальнений результат. Коли ж одна з цих асоціацій настільки велика, що виявляється сильнішою за інші, то результат є вже не сумою невеликих відмінностей, але єдиною відмінністю і тоді загальної волі не існує, й інтерес, який перемагає, є лише приватним інтересом. Руссо виступає проти існування єдиної партії в суспільстві (монопартії). Він вказував, що якщо в суспільстві існують приватні інтереси, то слід домагатися того, щоб всі вони були представлені відповідними партійними угрупованнями. Це потрібно для того, щоб загальна воля населення була усвідомленою і щоб народ не помилявся. Для Руссо в підході до політичних партій характерним є: 1) в державі взагалі не повинні існувати асоціації приватного характеру і в такому випадку громадяни залишаються ізольованими від держави; або 2) може існувати значна кількість різноманітних приватних асоціацій, які врівноважують одна одну і дають можливість визначати загальну волю і загальний інтерес.

Філософські і наукові погляди Руссо[ред. | ред. код]

Руссо — прихильник деїзму. Заперечуючи церковне вчення про створення природи Богом, він водночас визнавав існування Бога, безсмертної душі. З позицій дуалізму Руссо вважав початком усіх природних явищ дух і матерію, причому матерію розглядав як пасивний початок, приписуючи активність Богові. В теорії пізнання Руссо стояв на позиціях сенсуалізму. Мислитель піддав гострій критиці схоластику і релігійний фанатизм.

Літературна діяльність[ред. | ред. код]

Жан-Жак Руссо писав поеми, вірші, комедії («Нарцис», 1753, «Військовополонені», опубліковано 1782), романи. Також є автором опер («Сільський чарівник», 1753), до яких створював лібрето та музику. В книзі «Еміль, або Про виховання» (1762) втілив свої педагогічні погляди.

В епістолярному романі «Юлія, або Нова Елоїза» (1761) засуджував станове суспільство, протиставляючи йому природне почуття любові. В автобіографічному романі «Сповідь» (опубліковано в 1782—89 роках) розповів про своє життя, духовні пошуки, переживання тощо.

Художні твори Руссо пробуджували гуманне ставлення до бідних, любов до природи, сприяли гармонійному розвитку особистості, виховували почуття громадянського обов’язку. Літературна діяльність Руссо викликала до життя течію русоїзму, близьку до сентименталізму.

Великий вплив Руссо мав на представників романтизму в літературі, зокрема українських. Так, український класик Іван Франко в статті «Влада землі в сучасному романі» й «Передньому слові» до «Перебенді» Тараса Шевченка писав про складний характер творів Руссо, підкреслював їхній вплив на молодого Шевченка, вказував на світовий резонанс його суспільних і естетичних ідеалів.

1. ↑ ^{а б в} Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
2. ↑ ^{а б} Міжнародний індекс назв рослин — 1999.
3. ↑ ^{а б} artist list of the National Museum of Sweden — 2016.
4. ↑ ^{а б в г} Leo Damrosch, Jean-Jacques Rousseau: Restless Genius, New York: Houghton Mifflin, 2005. (англ.)
5. ↑ Лео Дамрош описує графа як віртуальну пародію паразитичного аристократа, надзвичайно тупого, нестерпного і роздутого від переконання у важливості власної персони. Він не розмовляв італійською, тоді як Руссо робив це з легкістю. Хоча Руссо виконував більшу частину роботи в посольстві, до нього ставилися як до слуги.
6. ↑ Дехто із сучасників Руссо вірили, що діти не його. Жорж Санд написала есе «Les Charmettes» (1865), в якому пояснює, чому, можливо, Руссо звів на самого себе наклеп. Вона цитує слова своєї бабусі, в родині якої Руссо служив учителем, за якими, начебто, Руссо не міг мати дітей.
7. ↑ Музичні статті Руссо викликали обурення інших музикантів, зокрема Рамо. Дивіться, наприклад, Encyclopédie: Tempérament. (фр.)
8. ↑ Номер 29 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (Newsweek’s Top 100 Books — список 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (англ.))
9. ↑ Біограф Руссо Лео Дамрош вважає, що влада вирішила засудити його на релігійній, а не політичній підставі з тактичних міркувань

• Зіневч І. Є., Лозинський І. М. Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985., Том 9, К., 1983, С. 523
• О. Мироненко. Руссо Жан-Жак // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.646 ISBN 978-966-611-818-2
• Руссо, Жан-Жак // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — С. 558. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
• Хронологічна Таблиця Життя Ж.-Ж. Руссо // [Жан-Жак Руссо. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. — К., 2001. — С. 289—291.]

• Руссо Жан Жак // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник. : у 2 т. / За ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2006. — Т. 2 : Л — Я. — С. 452.

Жан-Жак Руссо — Викитека

Материал из Викитеки — свободной библиотеки

Руссо, Жан-Жак

• Рассуждение о науках и искусствах
• Рассуждение о начале и основании неравенства между людьми (индекс)
• Об общественном договоре

• Диалоги. Руссо судит Жак-Жака
• Прогулки одинокого мечтателя

• Юлия, или Новая Элоиза
• Эмиль, или О воспитании (индекс)
• Исповедь (индекс)

• Нарцисс
• Военнопленные
• Пигмалион

• Деревенский колдун

Работы этого автора находятся в общественном достоянии во всём мире, поскольку он умер до 7 ноября 1917 года и его работы были опубликованы до этой даты. Переводы и позднейшие редакции произведений этого автора могут являться объектами авторских прав соответствующих лиц согласно статье 1260 ГК РФ.

РУССО (1712–1778). 100 великих гениев

Самыми жгучими проблемами XVIII века были социально-политические. Человек интересовал мыслителей как существо общественное и нравственное, сознающее свою свободу, способное бороться за нее и достойную жизнь. Если прежде позволить себе философствовать могли преимущественно представители привилегированных социальных групп, то теперь все громче стали звучать голоса малообеспеченных и обездоленных людей, отвергающих сложившийся общественный порядок. Одним из них был Жан Жак Руссо. Преобладающая тема его произведений: происхождение социального неравенства и преодоление его.

Жан Жак родился в Женеве, в семье часовщика. Музыкальные способности, жажда познания и стремление к славе привели его в 1741 году в Париж. Не имея систематического образования и влиятельных знакомств, он не сразу добился признания. Он принес в Парижскую академию новую систему записи нот, но его предложение было отвергнуто (позже он написал комическую оперу «Деревенский колдун»). Сотрудничая в знаменитой «Энциклопедии», обогатился знаниями и одновременно — в отличие от других просветителей — усомнился в том, что научно-технический прогресс несет людям лишь благо. Цивилизация, по его мнению, усугубляет неравенство между людьми. И наука, и техника хороши лишь в том случае, если опираются на высокую нравственность, благородные чувства и преклонение перед природой. За такую позицию Руссо резко критиковали «прогрессивисты». (Только в конце XX века стало ясно, насколько она верна.) При жизни его и восхваляли, и осуждали, подвергали гонениям. Некоторое время он скрывался в Швейцарии, а умер в уединении и бедности. Его крупные философские сочинения: «Рассуждения о науках и искусствах», «Рассуждения о происхождении и основаниях неравенства между людьми», «Об общественном договоре, или Принципы политического права». Из философско-художественных произведений: «Юлия, или Новая Элоиза», «Исповедь».

Для Руссо путь цивилизации — последовательное порабощение человека. С появлением частной собственности и стремления иметь как можно больше материальных благ «стал неизбежен труд, и обширные леса превратились в веселые нивы, которые нужно было поливать человеческим потом и на которых вскоре взошли и расцвели вместе с посевами рабство и нищета. Великий переворот этот произвело изобретение двух искусств: обработки металлов и земледелия. В глазах поэта — золото и серебро, в глазах философа — железо и хлеб цивилизовали людей и погубили род человеческий».

С необычайной проницательностью, словно сторонний наблюдатель, он обратил внимание на два коренных порока цивилизации: создание все новых, необязательных для нормальной жизни потребностей и формирование искусственной личности, которая старается «казаться», а не «быть». В противоположность Гоббсу (и в соответствии с исторической правдой) Руссо полагал, что состояние раздора и войны в обществе усиливалось по мере возрастания имущественного неравенства, конкуренции и жажды обогатиться за счет других. Государственная власть, согласно общественному договору, должна была стать гарантом безопасности и справедливости. Но она создала новую форму зависимости между власть имущими и подчиненными. Если данная государственная система обманывает ожидания народа и не выполняет своих обязательств, то народ имеет право ее свергнуть.

Мысли Руссо вдохновляли революционеров разных стран, прежде всего Франции. Его «Общественный договор» стал настольной книгой Робеспьера. В те годы мало кто обратил внимание на серьезное предупреждение философа: «Народы! Знайте раз и навсегда, что природа хотела оберечь вас от наук, подобно тому, как мать вырывает из рук своего ребенка опасное оружие. Все скрываемые ею тайны от вас являются злом».

Читать книгу целиком

Следующая глава >

ЖАН-ЖАК РУССО

Знаменитый философ Жан Жак Руссо родился в 1712 году в Швейцарии в городе Женева. Его мать умерла вскоре после рождения сына, а когда мальчику исполнилось десять лет, из Женевы изгнали отца. Руссо остался в городе без родителей и покинул его в 1728 году, когда ему исполнилось шестнадцать лет. Много лет он оставался никому не известным, переезжал с места на место, меняя одну временную работу за другой. У него было несколько любовных романов, включая связь с Терезой Левассо, которая родила ему пять незаконных детей. Всех пятерых Руссо поместил в сиротский дом. (В конце концов, когда ему было пятьдесят шесть лет, он женился на Терезе.)

В 1750 году в возрасте тридцати восьми лет на Руссо обрушилась внезапная слава. Академия Дижона присудила ему приз за лучшее эссе на тему, полезно ли влияют на человеческое общество и мораль искусства и науки. Эссе Руссо, в котором он заключил, что чистый результат прогресса в науке и искусстве не полезен для человечества, завоевало первый приз и вскоре сделало автора знаменитым. Затем последовали другие труды — «Рассуждение о начале и основаниях неравенства» (1755), «Новая Элоиза» (1761), «Эмиль» (1762), «Об общественном договоре» (1762) и «Исповедь» (1770), которые укрепили его престиж. Вдобавок Руссо, всегда сильно интересовавшийся музыкой, написал две оперы. Хотя сначала он дружил с несколькими либеральными писателями французского Просвещения, включая Дени Дидро и Жана Д»Аламбера, его идеи вскоре стали серьезно отличаться от других. Протестуя против плана Вольтера, касающегося создания театра в Женеве (Руссо считал театр школой аморальности), Руссо вызвал у него враждебное отношение. Кроме того, большая эмоциональность Руссо резко контрастировала с рационализмом Вольтера и энциклопедистов. С 1762 года он имел большие неприятности в отношениях с властями из-за своих политических трудов. Некоторые сторонники отвернулись от него, и примерно в это время Руссо постепенно начал становиться параноиком. Хотя многие люди дружили с ним, он относился к окружающим враждебно, с подозрением и ссорился фактически со всеми. Последние двадцать лет своей жизни Руссо был озлобленным, жалким, несчастным человеком. Умер он в 1778 году в Эрменонвилле во Франции.

Говорят, будто труды Руссо сыграли важную роль в развитии социализма, национализма, романтизма, тоталитаризма, антирационализма, а также вымостили дорогу Французской революции и существенно повлияли на современные идеалы демократии и равенства. Ему принадлежит заслуга оказания сильного воздействия на теорию образования. Утверждается, что теория, будто человек является исключительно продуктом окружающей среды (и, следовательно, полностью воспитуем), позаимствована из работ Руссо. И, конечно, он ассоциируется с идеей, что современная технология и общество плохи, ассоциируется с оригинальным идеалом «благородного дикаря». Если бы ему действительно принадлежали заслуги в разработке всех этих концепций, его стоило бы поставить значительно выше в нашем списке. Но мне кажется, многие из этих утверждений неверны или слишком преувеличены.

Возьмем, например, концепцию благородного дикаря. Во-первых, Руссо никогда не использовал это определение, не являлся поклонником ни обитателей островов в южных морях, ни американских индейцев. Кроме того, сама идея благородного дикаря существовала задолго до Руссо, и хорошо известный английский поэт Джон Драйден использовал именно эти слова более чем за сто лет до его рождения. Не выражал также Руссо мнения, что общество оказывается обязательно плохим. Наоборот, он всегда утверждал, что общество необходимо человеку. Принадлежность идеи «социального договора» Руссо — абсолютная фальшивка. Данная идея долго обсуждалась Джоном Локком, чьи работы издавались до рождения Руссо. Фактически английский философ Томас Гоббс рассматривал идею социального договора даже раньше Локка. А как насчет недовольства Руссо развитием техники? Вполне очевидно, что за два века после его смерти она испытала беспрецедентный рост. Если Руссо и противостоял технике, то его действия были совершенно неэффективными. Более того, существующие ныне «антитехнические» настроения позаимствованы не из книг Руссо, а, скорее, являются реакцией на нежелательные эффекты, которые необузданное производство создало в течение последнего века.

Многие мыслители полагают, что при формировании человеческого характера определяющее значение имеет окружающая среда, но я считаю неразумный приписывать заслугу выдвижения этой тривиальной идеи Руссо. Точно так же национализм был важной силой задолго до появления на свет французского философа, и он не имеет отношения к его развитию. Вымостили ли работы Руссо дорог Французской революции? До некоторой степени, и, вероятности значительно больше, чем труды Дидро и Д»Аламбера. Однако влияние Вольтера, чьи работы появились раньше, были более многочисленными и более ясно написанными, в этом отношении сыграло серьезную роль. Совершенно верно, что Руссо был антирационалистом по характеру, особенно в отличие от других знаменитых писателей того времени. Но антирационализм не являлся новшеством: наши политические и социальные убеждения обычно основываются на эмоциях и предрассудках, хотя мы часто приводим, казалось бы, рациональные аргументы с целью оправдать их. Но если влияние Руссо не такое великое, как утверждают некоторые его поклонники (или противники), оно все же очень большое. Совершенно определенно он был важным фактором в развитии романтизма в литературе, а его влияние на теорию образования, подтвержденную практикой еще более значительно. (Кстати, Руссо был одним из первых защитников преимуществ кормления грудью.) Мне странно, что человек, который отказался от собственных детей, имеет право учить других, как им растить своих отпрысков, но не возникает сомнений в том, что идеи Руссо сильно повлияли на современную теорию образования.

В политических работах Руссо тоже много интересных мыслей. Но доминирует над всем страстное желание равенства и такое же страстное чувство, что существующая структура общества невыносимо несправедлива. («Человек рождается свободным и везде он закован в цепи».) Сам Руссо не мог призывать к насилию, но он, несомненно вдохновил других выбрать революцию способом проведения коренных реформ. Взгляды Руссо на частную собственность (как и на многие другие вещи) часто контрастировалидруг с другом. Однажды он описал собственность как «наиболее священное право граждан». Однако кажется справедливым отметить, что его обвинения против частной собственности оказали на читателей гораздо больший эффект, чем хвалебные отзывы.

Руссо был одним из первых известных писателей, подвергших серьезному осуждению частную собственность, и, следовательно, может считаться одним из предков современного социализма и коммунизма. И, наконец, нельзя не обратить внимания на конституционные идеи Руссо. Основная идея «социального договора», по словам писателя, заключается в «полном отчуждении каждой личности и всех ее прав в пользу общей коммуны». Подобная фраза оставляет мало места гражданским свободам или биллю о правах. Руссо сам бунтовал против властей, но основной эффект его книги — оправдание возникших позже тоталитарных режимов. Руссо критикуют за чрезвычайно нервный характер (если не сказать — параноидальный), как шовиниста и как запутавшегося мыслителя, чьи идеи далеки от жизни. Подобная критика в основном справедлива, но более важными, чем его заблуждения, являются вспышки прозрения и яркой оригинальности, которые продолжают влиять на современную мысль более двух веков.

Пожалуйста оцените материал:

Другие материалы в этом разделе:

Жан Жак Руссо (1712-1778)

Жан Жак Руссо — философ, эстетик, писатель, теоретик педагогики, один из наиболее интересных и оригинальных мыслителей Просвещения, чьи философские взгляды оказали большое влияние на всю последующую философию. В вопросах мировоззрения Руссо придерживался деизма — религии разума. Наряду с существованием Бога признавал также и бессмертие души. Вслед за Декартом рассматривал материю и дух как два извечно существующих начала (дуализм). В теории познания придерживался локковского сенсуализма (развитие знания из чувственного опыта), хотя и признавал врожденность (невыводимость из опыта) нравственных идей. В социально-политических вопросах был сторонником и выразителем демократических убеждений: резко критиковал сословные отношения и деспотический режим, высказывался за гражданские свободы и равенство людей независимо от их социального происхождения. Причины неравенства Руссо видел [c.104] в появлении частной собственности, разделившей людей и обратившей их друг против друга. Лучшим состоянием жизни человека полагал естественное (природное) состояние. Целью воспитания, с его точки зрения, должна стать подготовка социально активных граждан, уважающих труд.

Основные произведения: «Рассуждение о происхождении и основаниях неравенства среди людей», «Об общественном договоре, или Принципы политического права», «Эмиль, или О Воспитании», «Исповедь».

Рассуждение о науках и искусствах

Как и тело, дух имеет свои потребности. Телесные потребности являются основой общества, а духовные его украшают. В то время как правительство и законы охраняют общественную безопасность и благосо­стояние сограждан, науки, литература и искусства — менее деспотичные, но, быть может, более могу­щественные — обвивают гирляндами цветов оковы­вающие людей железные цепи, заглушают в них естественное чувство сво­боды, для которой они, казалось бы, рождены, за­ставляют их любить свое рабство и создают так на­зываемые цивилизован­ные народы. Необходи­мость воздвигла троны, науки и искусства их утвердили. <…> [c.105]

Цивилизованные народы, развивайте дарования: счастливые рабы, вы им обязаны изысканным и изощренным вку­сом, которым вы гордитесь, мягкостью характера и об­ходительностью нравов, способствующими более тесно­му и легкому общению, словом всеми внешними при­знаками добродетелей, которых у вас нет. (Руссо Ж.Ж. Об общественном договоре. Трактаты. — М., 1998. С. 27.)

До того, как искусство обтесало наши манеры и научило наши страсти говорить готовым языком, нравы у нас были грубые и простые, но естественные, и различие в поведении с первого взгляда говорило о различии характеров. Человеческая природа, в сущности, не была лучшею, но люди видели свою безопасность в легкости, с какою они понимали друг друга, и это преимущество, ценности которого мы уже не чувствуем, избавляло их от многих пороков.

Ныне …в наших нравах воцарилось низкое обманчивое однообразие, и все умы кажутся отлитыми в одной и той же форме… Люди уже не решаются казаться тем, что они есть… (Там же. С. 28.)

Наши души развращались, по мере того как совершенствовались науки и искусства. <…> Приливы и отливы воды в океане не строже подчинены движению ночного светила, чем судьба нравов и добропорядочно­сти — успехам наук и [c.106] искусств. По мере того, как они озаряют наш небосклон, исчезает добродетель, и это явление наблюдается во все времена и во всех странах. (Там же. С. 30.)

Вот каким образом роскошь, развращенность и раб­ство по все времена становились возмездием за наше надменное стремление выйти из счастливого невеже­ства, на которое нас обрекла вечная Мудрость. Каза­лось бы, густая завеса, за которую она скрыла от нас все свои пути, должна была бы указать нам па то, что мы не предназначены для пустых изысканий. Но есть ли хоть один ее урок, которым мы сумели бы воспользо­ваться, и хоть один урок, которым мы пренебрегли без­наказанно? Народы! Знайте раз навсегда, что природа хотела оберечь вас от наук, подобно тому как мать вырывает из рук своего ребенка опасное оружие. Все скрываемые ею от вас тайны являются злом, от которо­го она вас охраняет, и трудность изучении составляет одно из немалых ее благодеяний. Люди испорчены, но они были бы еще хуже, если бы имели несчастье рождаться учеными. (Там же. С. 35-36.)