Кейнсіанство в економіці: Кейнсіанство — Вікіпедія – Кейнсіанство

Автор: | 23.01.2021

Содержание

Кейнсіанство — Вікіпедія

Кейнсіа́нство — у економічній теорії XX століття — одна з чільних[1]макроекономічних шкіл, закладених Джоном Мейнардом Кейнсом. Започаткована працею «Загальна теорія зайнятості, відсотків і грошей» (англ. The General Theory of Employment, Interest and Money, 1936).

«Кейнсіанська революція»[ред. | ред. код]

Світова економічна криза 1920—1930-х років, зокрема Велика депресія 1929—1933 років у США, емпірично довели неспроможність підходів неокласиків і, ймовірно, виявилися головною «конкретно-історичною» причиною кейнсіанської революції. Хоча й дотепер відсутня одностайність в оцінках економістів щодо ролі державного втручання в економіку під час Великої депресії — чи сприяв «Новий курс» Рузвельта її подоланню, чи тільки поглибив кризу.

Кейнсіанська революція була реакцією на недоліки класичного підходу до аналізу економічного життя. Вона

  1. відкинула принципи оптимізації і методологічного індивідуалізму як обов’язкові передумови для виведення економічних функцій змінних і побудови економічних моделей;
  2. внесла фундаментальні зміни в економічну теорію, здійснивши принципово новий аналіз макроекономічних взаємозв’язків.

Таким чином доводилася необхідність активного втручання держави в макроекономічне функціонування ринкового господарства. Таке втручання найкращим чином здійснюється при проведенні дискреційної (макроекономічної) політики — політики, яка втілюється в життя на розсуд уряду в залежності від стану економічної кон’юнктури.

Завдяки кейнсіанській революції відбулося відокремлення макроекономіки в самостійну дисципліну, у той час як моделі класиків і неокласиків не виділяли макроекономічні питання як самостійний об’єкт розгляду.[2]

Сучасники Кейнса — передвісники макроекономічної теорії та державного регулювання економіки[ред. | ред. код]

Широкомасштабне порушення економічної рівноваги в ринковій економіці 30-х pp. XX ст. стало каталізатором виникнення і поширення глибоких сумнівів у науковій достовірності класичної доктрини в нових економічних умовах. Як і Дж. М. Кейнса, багатьох вчених це спонукало до критичного перегляду постулатів класично-неокласичної ортодоксії, до розробки інших підходів у галузі нерівноважного аналізу та макроекономічної теорії. Тому в економічній думці ряду країн одночасно і незалежно одне від одного виникали схожі за спрямованістю ідеї та дослідження, альтернативні традиційній неокласичній теорії.

Чи не найпершими передвісниками ідеї суспільного «соціального контролю» над ринковою економікою у XX ст. стали засновники інституціоналізму — американські вчені Т. Веблен, Дж. Коммонс, В. Мітчелл. Останній обґрунтовував доцільність капіталістичного «планування», яке фактично ототожнював з державним регулюванням економіки. В першій половині 30-х pp. активними прихильниками, ідейними натхненниками та провідниками державного втручання в механізм капіталістичного відтворення були такі американські інституціоналісти, як А Берлі, Г. Мінз, Р. Тагвелл. Вони по праву вважаються безпосередніми попередниками кейнсіанства.

Прикладом започаткування макроекономічного аналізу є розробки представників стокгольмської школи, розквіт якої припадав на 20—30-ті pp. XX ст. У 30-ті pp. такі шведські економісти, як ЕрікЛіндаль, Гуннар Мюрдаль, Бертіль Улін, ЕрікЛундберг незалежно від Дж. М. Кейнса прийшли в економічній теорії до аналогічних наукових результатів. Е. Ліндаль (1891—1960) та Г. Мюрдаль (1898—1987) розробили нерівноважні макроекономічні моделі, на основі яких показали, як стан ринкової рівноваги може відхилятись від стану повного використання ресурсів під впливом коливань заощаджень споживачів, теоретично обґрунтували державну антициклічну фінансову політику. Б. Улін (1899—1979) обґрунтував необхідність державних інвестицій та суспільних робіт як засобів проти безробіття. Е. Лундберг (1907—1987) побудував макроекономічні моделі для визначення розривів безробіття та інфляції.

Іншим прикладом є макроекономічні ідеї Міхала Калецького (1899—1970) — відомого економіста польського походження, який працював у Кембриджі. Основи створеної ним ще на початку 30-х pp. макроекономічної теорії розроблялись задовго до появи праці Дж. М. Кейнса і цілком незалежно від неї. Теорія польського вченого, на думку фахівців, виявилась подібною до кейнсіанської, але на відміну від неї брала початок не від монетарних проблем, а від аналізу реального сектору. Це обумовлено тим, що науковий підхід вченого розвивав марксову теорію відтворення.

М. Калецький пов´язав проблему ефективного попиту з розподілом доходів, інвестиціями та споживанням основних класів — підприємців та найманих робітників. Перші отримують прибуток і заощаджують весь свій дохід, другі — заробляють заробітну плату і повністю її витрачають. М. Калецький ставив питання, що станеться, якщо капіталісти збільшать норму прибутку та знизять заробітну плату робітників, і прийшов до висновку, що це викличе надзвичайний спад. Суть його теоретичної моделі передається фразою: «Робітники витрачають те, що отримують, капіталісти отримують те, що ті витрачають». На жаль, ідеї М. Калецького не були відомі англомовним економістам аж до кінця 30-х pp.

У напрямі встановлення основних макроекономічних залежностей та вивчення нерівноважних ринкових станів здійснювали свої дослідження такі попередники Дж. М. Кейнса, як англійський економіст Р. Ф. Кан, німецький вчений А. Хант та ін. Р. Ф. Кан, колега Кейнса по Кембриджу, у 1931 р. у статті «Відношення внутрішніх інвестицій до безробіття» розробив теоретичне підґрунтя антикризової програми суспільних робіт, що була спрямована на підвищення зайнятості. Вчений дійшов висновку, що в умовах заданої схильності до споживання, при здійсненні державними органами заходів зі стимулювання чи стримування інвестицій зміни величини зайнятості виявляться функцією від змін суми чистих інвестицій. Р.ф. Кан розробив мультиплікатор зайнятості — коефіцієнт кількісного приросту сукупної зайнятості внаслідок первинного збільшення зайнятості в галузях, пов´язаних з інвестиціями. До речі, згодом цей показник був запозичений Дж. М. Кейнсом і трансформований у власний мультиплікатор інвестицій.

У 30-ті pp. XX ст. до розуміння необхідності державного регулювання ринкової економіки прийшли великі державні діячі світу. Споріднених з кейнсіанськими висновків вони дійшли власним шляхом — не від академічної теорії, а від практики і політики. Як зазначалось, прикладом є здійснювана в США антикризова програма американського президента Франкліна Делано Рузвельта. Проте ідейний ґрунт для «Нового курсу» підготував американський інституціоналізм. У здійснюваній системі заходів державного регулювання кризової економіки знайшли безпосередню практичну реалізацію реформістські інституційні антимонопольні ідеї Т. Веблена, економічні та правові аспекти теорії «колективних дій» Дж. Коммонса. Під час депресії у здійсненні державного антикризового регулювання економіки брали участь такі американські інституціоналісти, як А. Берлі, Г. Мінз, В. Мітчелл, Р. Тагвелл.

Аналогічно, починаючи з 1932 p., діяв міністр фінансів Швеції Ернст Вігфорсс, який теж прийшов до усвідомлення оздоровлювального впливу державних інвестицій та суспільних робіт на підвищення купівельної спроможності населення, зменшення тривалості та руйнівних наслідків економічної кризи.

Тоталітарною формою втілення об’єктивно назрілої тенденції до державного регулювання ринку стала у 30-ті — 40-ві pp. XX ст. економіка фашистського типу у Німеччині, Італії, Іспанії.

Не останню роль у тому, що врешті-решт саме з ім´ям Дж. М. Кейнса світова економічна теорія пов´язує створення нової галузі макроекономічного аналізу та обґрунтування теорії державного регулювання ринкової економіки, відіграла не тільки глибина і масштабність його наукової праці, а й непересічна особистість ученого.

Критика кейнсіанства[ред. | ред. код]

Генрі Гацліт на основі аналізу наведеного в праці «The Failure of the New Economics» стверджує, що в «Загальній теорії…» основні постулати або нові та не вірні або вірні і не нові та можуть бути знайдені в працях попередників Кейнса.[3][4] На думку Гацліта, книжка Кейнса повна хиб, неточностей, невірних визначень та підмін значень термінів.

Гацліт вважав, що в теорії Кейнса знайшли підтримку та відображення інтереси лобістів та окремих груп, які бажали отримати вигоду від інфляції. Основною хибою в міркуваннях Кейнса було його небажання визнати те, що причиною високого безробіття в Британії 1920-их та в США 1930-тих було втручання держави, посилення влади профспілок, що зробило ціни на різні товари та зарплати майже нерухомими. Політична влада та лобістські інтереси перешкодили встановленню балансу між пропозицією та попитом. Запропонований Кейнсом інфляційних підхід до збалансування ринку Гацліт порівнював з підлаштуванням роялю під стілець а не навпаки.

[5]

Зосередження на агрегованих показниках відволікає увагу від мікроекономічних відносин між численними цінами та зарплатами. Рівень цін, рівень зарплат, сукупне виробництво, сукупний попит є статистичними показниками, які не існують на ринку.[5]

Фрідріх фон Гайєк у праці Шлях до рабства (англ. The Road to Serfdom, 1944 р.) зазначив, що розроблена Кейнсом теорія є надзвичайно колективістською, вимагає централізованого планування та керування, що в свою чергу, загрожує встановленням та зловживанням тоталітарною владою.

[джерело?] В передмові до німецького видання «Загальної теорії», Кейнс зазначив, що викладена в книзі теорія пристосовується до умов тоталітарної держави краще за теорію виробництва та розподілу на основі вільної конкуренції та вільних ринків.[6]

Кейнсіанство

Кейнсіанство – один із провідних напрямів сучасної макроекономічної економічної теорії, згідно з яким без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без суттєвого розширення функцій держави капіталізм неспроможний існувати. Назва теорії походить від імені всесвітньо відомого англійського економіста Дж. Кейнса (1883-1946). Предметом його дослідження була економічна система капіталізму загалом, закони її функціонування, насамперед з’ясування комплексу методів активного впливу держави на процес відтворення суспільного капіталу в масштабі всієї національної економіки. Тому теорія Кейнса дістала назву «макроекономіка», на противагу мікроекономіці, яка була предметом аналізу неокласичної школи політичної економії наприкінці XIX – на початкуXX ст.

 

Макроекономічний підхід до аналізу економічної системи капіталізму розробили Ф. Кене та К. Маркс. Заслуга Кейнса полягає в макроекономічному аналізі національної економіки за нових умовна вищій стадії капіталістичного способу виробництва у комплексному дослідженні впливу держави на розвиток таких макроекономічних величин, як сукупний попит, сукупна пропозиція, споживання, нагромадження, рівень цін, прибутків тощо. Кінцевою метою своєї праці «Загальна теорія зайнятості відсотка і грошей» (1936) він називав відбір змінних величин, які підлягають свідомому контролю й управлінню з боку центрального уряду в межах існуючої економічної системи.

Методологічна основа дослідження економічної системи Кейнсом – застосування функціонального методу, за якого економічні явища аналізують не переходом від розкриття їх суті до форм вияву, а через взаємозалежність і взаємне визначення. Він уперше найпослідовніше розглядає економічні явища і процеси як відображення масової психології господарюючих суб’єктів, аналізує суб’єктивні фактори в економічній системі. Такі фактори, на його думку охоплюють психологічні риси людської природи суспільні навички й настанови. Квінтесенцією такого підходу є сформульований Кейнсом психологічний закон, згідно з яким «люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не такою мірою, як зростає дохід» із традиційних елементів діалектичного методу дослідження він надає перевагу кількісному аналізу, пошукам кількісних і функціональних залежностей макроекономічних величин. Кейнс, зокрема, намагається з’ясувати кількісні взаємозв’язки між об’єктивними факторами, постійними змінними що впливають на «схильність до споживання» та інші процеси (наприклад, кількість грошей в обігу, величина заробітної плати, норма відсотка тощо), з одного боку, і суб’єктивними факторами (передбачливість, ощадливість та ін.), залежними змінними(масштабами зайнятості, величиною національного доходу тощо) – з іншого. Він використовує деякі елементи макроекономічного аналізу процесу відтворення у працях класиків політичної економи, Маркса, значною мірою стоїть на позиції трудової теорії вартості.

Основними недоліками предмета й методу Кейнса є абстрагування від такого елемента економічної системи, як відносини власності (навіть від відносин економічної власності у сфері розподілу), від законів розвитку продуктивних сил і всього суспільного способу виробництва Розглядаючи соціальні відносини, він абстрагується від динаміки соціальної структури та й законів, тому. Його методу дослідження властивий статичний, а не динамічний підхід, причому статичний підхід здебільшого обмежується коротким терміном досягнення економічної рівноваги.

Праці Кейнса певною мірою позначені антиісторизмом, некомплексним підходом, суб’єктивізмом, міновою концепцією (коли вирішальною сферою суспільного відтворення він називає обмін) Визнаючи працю єдиним фактором виробництва, Кейнс справедливо відносить до цього процесу працю підприємців та їх помічників в управлінні підприємством. Некоректно у такому разі вважати продуктивною працею особисті послуги класу капіталістів загалом, оскільки значна кількість представників цього класу перетворилася на власників фіктивного капіталу і, на відміну від функціонуючих капіталістів, веде паразитичний спосіб життя. Важливо також реально оцінювати працю підприємців і вищих менеджерів, оскільки отримувані ними величезні суми у вигляді жалування та інших виплат не зіставні з кількістю та якістю управлінської, організаторської праці. На відміну від своїх попередників, Кейнс стверджував, що рівноваги в економічній системі неможливо досягти через механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу тощо, що рівновага – рідкісний випадок в економіці. В цьому полягав історизм його підходу до аналізу різних етапів економічної системи капіталізму, який поєднувався з позаісторичним підходом до капіталістичного способу виробництва загалом. Щоправда, Кейнс уживав вислів «широка соціалізація інвестицій», що свідчить про наявність окремих елементів і принципу історизму в оцінці всієї економічної системи. В аналізі функціональних закономірностей економічної системи капіталізму Кейнс, з одного боку, епізодично поділяє суспільний продукт на засоби виробництва і предмети споживання, вбачає відмінність між відповідними видами ринків, а з іншого – зазначає, що об’єднання підприємців за ознакою виробництва ними споживчих товарів і капітальних благ є плутаним, складним і не відповідає фактам. Водночас він не поділяє сфери виробництва на два підрозділи за натурально-речовою структурою. За вартістю суспільний продукт Кейнс поділяє на витрати використання, факторіальні, додаткові й сукупний дохід підприємств. Витрати використання (U) – це вартість витрачених у процесі виробництва засобів виробництва. Водночас він вважає, що цей елемент засобів виробництва повинен бути врахований у структурі вартості одиничного товару, але може бути упущений, коли йдеться про сукупний продукт. Це зближує позицію Кейнса зі стереотипом Сміта і призводить до ототожнення вартості сукупного суспільного продукту й вартості національного доходу. Факторіальними витратами (F) Кейнс називає заробітну плату, відсоток і земельну ренту, без використання категорії «змінний капітал». При цьому він використовує формулу: D1/F, де D1 – прибуток підприємця, і визнає прагнення підприємців досягти максимуму своїх прибутків щодо факторіальних витрат. Витрати використання і факторіальні витрати Кейнс називає безпосередніми витратами виробництва. Термін «додаткові витрати» (V) учений розглядає як моральне знецінення засобів виробництва. Загалом витрати виробництва складаються з суми витрат використання, факторіальних і додаткових витрат (U+F+V). Дохід підприємця – це частка прибутку, яку отримує функціонуючий капіталіст. Вона визначається як перевищення вартістю готової продукції безпосередніх витрат виробництва. Сукупний дохід, за Кейнсом, становить національний доход. Сукупний чистий дохід суспільства містить і вартість морального зношування засобів виробництва. Сукупний дохід суспільства витрачається на споживання і а інвестиції. Під інвестиціями він розумів лише приріст засобів виробництва, а їх дійсний приріст – це «чисті інвестиції». Чистий дохід, на його думку, – різниця між сукупним суспільним продуктом і перенесеною засобами виробництва вартістю. Таким чином, для Кейнса і в цьому випадку характерний двоїстий суперечливий підхід. Розглядаючи проблеми відтворення, він виділяє основний і оборотний капітал. Під основним розуміє засоби виробництва тривалого користування, засоби пращ, а під оборотним –- сирі матеріали, залишки незавершеного будівництва і запас непроданих товарів. Оборотний капітал Кейнс називає ліквідним капіталом, тобто плутає оборотний капітал з капіталом лише сфери обігу. Крім того, ігнорує критерій неоднакового перенесення цими формами капіталу своєї вартості на новостворений продукт.

Центральна ланка теорії Кейнса – «принцип ефективності попиту» в органічній єдності з проблемою досягнення повної зайнятості. Тому не випадково ідеологи лейбористської парти Великобританії, виходячи з теорії зайнятості Кейнса, розробили свій варіант концепції «демократичного соціалізму», що свідчить про демократичну спрямованість його концепції. Оскільки причиною безробіття він вважає недостатньо ефективний (або платоспроможний) попит на засоби виробництва і предмети споживання, то економічна політика держави повинна бути спрямована насамперед на вирішення цієї проблеми. Ефективний попит, на думку Кейнса, – це валова виручка, що складається з прибутку підприємців, заробітної плати, відсотка і ренти. Пов’язуючи цей показник з проблемою зайнятості, він визначає ефективний попит як значення функції сукупного попиту, яке у його зв’язку з умовами пропозиції відповідає рівню зайнятості, що забезпечує підприємцю отримання максимального прибутку іншими словами, йдеться про реальний платоспроможний (попит, який пред’являється), а не про потенційний попит. При цьому Кейнс некоректно ототожнює попит і дохід, точніше, питання їх виникнення. Критерієм зростання ефективного попиту є збільшення інвестицій порівняно із заощадженнями, тобто попит зростає тією мірою, якою заощадження реально перетворюються на інвестиції. Головний чинник такого перетворення – прибутковість інвестицій. Відповідно до цього рівень зайнятості визначається передусім умовами виробництва та реалізації прибутку, точкою перетину функцій сукупного попиту і сукупної пропозиції. У цій точці найбільший і очікуваний підприємцем прибуток. Величину очікуваної підприємцем виручки в умовах, за яких вона буде найбільшою, Кейнс конкретизує як сутність категорії «ефективний попит». Ці умови у процесі аналізу ринку предметів споживання залежать від таких основних чинників, як схильність до споживання й обсяг сукупного доходу. Під схильністю до споживання учений розуміє функціональну залежність між величиною доходу і витратами на споживання за незмінного рівня доходу. Кількісно схильність до споживання вимірюється часткою доходу, що використовується на споживання і залежить також від об’єктивних і суб’єктивних чинників. До об’єктивних, за Кейнсом, належать: 1) зміна одиниці заробітної плати, з допомогою якої вимірюють усі вартісні величини (останні еквівалентні оплаті певної кількості годин некваліфікованої праці). Він стверджував, що між зміною одиниці праці та обсягом споживчого попиту існує прямо пропорційна залежність, 2) зміни в різниці між величиною доходу й обсягом чистого доходу, 3) випадкові зміни в цінності капіталу, які не враховувалися під час визначення чистого доходу, 4) вплив на частку доходу, що споживається, знецінення грошей, непрогресивне (конфіскаційне) оподаткування тощо, 5) зміни в податковій політиці, 6) зміни в оцінці співвідношення між нинішнім і майбутнім рівнями доходу. Визначальним з-поміж чинників є перший. Суб’єктивними чинниками Кейнс називає обережність, передбачливість, розрахунок, ощадливість та інші психологічні риси людини, суспільні навички та настанови. Проте вони, на його думку, суттєво не впливають на споживання. До таких чинників він також відносив принципи, на основі яких розподіляється дохід між індивідами. Формулюючи основний психологічний закон, Кейнс стверджував, що із зростанням реального доходу ще в більшій пропорції зростає частка доходів які заощаджують. На цю величину скорочується попит на предмети споживання. Такий підхід комплексно не розкриває причинно-наслідкові зв’язки у формуванні обсягів споживчого ринку, оскільки не враховуються співвідношення між зростанням реальних доходів і продуктивності праці, допускається абстракція від поділу «доходу суспільства» на доходи різних класів, соціальних верств і груп тощо. Важливими елементами концепції кейнсіанства є теорія мультиплікатора, пов’язана з державними інвестиціями, які започатковують економічну активність. Кейнс називає мультиплікатором зайнятості відношення приросту всієї зайнятості (?Н) до приросту початкової зайнятості (?Н2) в галузях, безпосередньо пов’язаних з інвестиціями. Завдяки нерозривному взаємозв’язку галузей (або ланцюговому зв’язку) приріст первинної зайнятості, зумовлений інвестиціями в будь-яку галузь народного господарства, породжує в інших взаємопов’язаних галузях зростання зайнятості у певному співвідношенні до первинної зайнятості. Кейнс допускав зростання первинних доходів у формі військових витрат, спорудження пірамід та інше, що є консервативним аспектом його концепції.

Друга важлива складова теорії мультиплікатора – залежність доходу (а отже, й споживчого попиту) від обсягу інвестицій. Він показує кількісну залежність приросту доходу від зростання інвестицій. Зв’язок між двома мультиплікаторами полягає в тому, що приріст зайнятості перебуває у функціональній залежності від приросту інвестицій, а приріст доходу – від приросту зайнятості. У ширшому варіанті Кейнс розглядає мультиплікатор доходу, згідно з яким національний доход породжують інвестиції. Такий підхід, проте, є однобічним, оскільки ігноруються інші джерела й фактори зростання національного доходу (значною мірою сама праця, її складність внаслідок зростання загальноосвітнього і кваліфікаційного рівнів працівників, розвиток науки, впровадження нових форм організації виробництва і праці тощо). Кількісний зв’язок між обсягом національного доходу і сукупним попитом розкриває за Кейнсом, особливий коефіцієнт – мультиплікатор. Приріст сукупного попиту дорівнює приросту загальної суми інвестицій, помноженому на мультиплікатор. Інвестиціями учений називає виробничі й невиробничі витрати. Збільшення інвестицій зумовлює зростання зайнятості, а отже, й «доходу суспільства» та витрат на споживання. Величина споживчого попиту залежить від зменшення частки, що спрямовується на заощадження. Від обсягів споживчого попиту, у свою чергу, залежить місткість ринку і, таким чином, умови зростання виробництва, зайнятості й доходів. Саме тому Кейнс пов’язує величину мультиплікатора з граничною схильністю до споживання, що виражає відношення приросту витрат на споживання до приросту доходу. На цій основі він формулює новий закон, згідно з яким збільшення зайнятості, безпосередньо пов’язане з інвестиціями, неминуче повинно стимулювати і галузі промисловості, в яких виготовляють предмети споживання, тобто зумовлювати загальний приріст зайнятості в певному кратному розмірі до тієї первинної зайнятості, що безпосередньо пов’язана з інвестиціями. Він зазначає, що більший ефект мають інвестиції в галузі, де виробляються предмети споживання. Водночас фактична величина мультиплікатора нерозривно пов’язана з додатковим обсягом інвестицій, а отже – з розширенням ринку на засоби виробництва Кейнс конкретизує загальне поняття мультиплікатора його абсолютним і відносним значенням. Так, у бідному суспільстві гранична схильність до споживання велика, і заощаджується мала частка доходу, тому мультиплікатор досягає значної величини. Однак його абсолютна величина незначна, оскільки обсяги інвестицій невеликі. Тому, незважаючи на більший мультиплікатор у бідному суспільстві, вплив коливань у розмірах інвестицій на зайнятість буде набагато більшим у багатому суспільстві, оскільки поточні інвестиції становлять значно більшу частку поточної продукції. Серед чинників, які впливають на масштаби ринку засобів виробництва, найважливішими Кейнс вважав співвідношення «граничної ефективності капіталу» і норми позичкового відсотка їх різниця визначає дійсну прибутковість інвестицій. Граничною ефективністю капіталу він вважав відношення між перспективною вигодою капітального майна і ціною його пропозиції або відновною вартістю, тобто відношення перспективної вигоди, що забезпечує одну додаткову одиницю цього виду капітальних благ, до витрат виробництва на таку одиницю. Отже, капітал, за Кейнсом, – це капітальне майно, яке приносить дохід. Така властивість зумовлена рідкісністю цього майна Кейнс виділяє «продуктивну» форму капіталу, зайнятого у процесі виробництва (машини, устаткування тощо), і «споживчу», що функціонує у сфері споживання (житлові будинки та ін.). У трактуванні поняття «капітал» учений відходить від проголошеного ним принципу, що праця є головним і навіть єдиним фактором виробництва та ефективного попиту. Замість цього реального фактора єдиним фактором стають засоби виробництва. Крім того, Кейнс повністю ігнорує соціально-економічний аспект категорії капітал. Виходячи з цього, «гранична ефективність капіталу» залежить від очікуваної дохідності нових інвестицій, а не від того, що інвестиції принесли до їх початкової вартості за даними на кінець терміну служби. Саме цей очікуваний показник ефективності капіталу визначає попит на засоби виробництва з боку підприємців. Зростання інвестицій, на думку Кейнса, зменшує рідкісність капітального майна, що призводить до зменшення їх прибутковості, до погіршення умов для наступних інвестицій. Підприємці робитимуть їх доти, поки гранична ефективність капіталу зрівняється з ринковою нормою відсотка. Практичну цінність має висновок Кейнса, що продукція, яку виробляють на устаткуванні, виготовленому в сучасних умовах, повинна бути конкурентоспроможною протягом усього терміну його служби щодо продукції, виготовленої за допомогою устаткування, створеного в наступний період за нижчих витрат виробництва і вищої продуктивності праці. Аналізуючи норму відсотка, Кейнс виходить з того, що підприємець використовує взятий у позику капітал, тому він привласнює лише підприємницький дохід (різницю норми прибутку і норми відсотка) Оскільки рівень відсотка є нижчою межею рентабельності, то його зміна суттєво впливає на прибутковість інвестицій, стимули інвестування та на ефективний попит. Норму відсотка учений характеризує як винагороду за розставання з ліквідною грошовою формою (як найбільш рухомою і зручною) багатства, заперечуючи при цьому характеристику відсотка як винагороду за зберігання або очікування як таке. Намагання власників багатства перетворити його на таку форму Кейнс називає «перевагою ліквідності», що вимірюється величиною тих ресурсів, які вони (власники багатства) хочуть утримати в грошовій формі за будь-яких обставин. Перевага ліквідності як психологічне явище впливає на норму відсотка, визначає кількість грошей, яку люди бажають заощадити за цієї норми відсотка. Водночас він визначає відсоток і як суто грошовий феномен, як плату за позичені гроші. Обсяг готівки, яку власники хочуть заощадити, визначається потребами у наявних грошах для поточних угод і виробничого характеру, у наявних грошових резервах, а також у спекулятивних цілях. Вирішальний вплив на норму відсотка мають перевага ліквідності й кількість грошей в обігу. Перший фактор залежить від норми відсотка прямо пропорційно, другий – обернено пропорційно. Тому сукупна дія цих факторів впливає на його величину. Насправді норма відсотка залежить насамперед від співвідношення попиту і пропозиції на позичковий капітал, норми прибутку, фаз економічного циклу та ін. Якщо норма прибутку наближається до норми відсотка, то робити інвестиції стає невигідно, а за їх рівності – неможливо. Тому рівень рентабельності перебуває в обернено пропорційній залежності від зміни норми відсотка. За Кейнсом, вона є оптимальною тоді, коли сумісна з повною зайнятістю за інших заданих параметрів системи. Зростання норми відсотка уповільнює виробництво всіх товарів.

Це явище було характерне для економіки України у 90-х XX ст. Аналізуючи взаємозв’язок грошової заробітної плати та ефективного попиту, Кейнс дійшов висновку, що ефективний попит, від якого залежить зростання зайнятості, можна збільшити скороченням заробітної плати у разі, якщо це спричинить зниження норми відсотка. Але такий метод він вважає невиправданим, оскільки аналогічний результат можна отримати за допомогою банківської політики. Доцільніше утримувати стійкий рівень заробітної плати і навіть підтримувати його. Скорочення грошової заробітної плати сприятиме стійкому збільшенню зайнятості лише за умови впливу на схильність усього суспільства до споживання, на графік граничної корисності капіталу або на норму відсотка. Пряме зниження номінальної заробітної плати може спричинити зменшення схильності до споживання суспільства загалом внаслідок перерозподілу сукупних доходів на користь підприємців, рантьє, у яких низька схильність до споживання. Негативний вплив загального зниження номінальної заробітної плати на рівень прибутків можна нейтралізувати збільшенням споживання інших верств населення або зростанням інвестицій. Тому таке зниження стимулюватиме розширення виробництва лише за певних умов. Замість зниження грошової (номінальної) заробітної плати Кейнс рекомендує уряду здійснювати політику поступового або автоматичного зниження реальної заробітної плати через механізм зростання цін, тобто інфляцію. Таке зниження за певних умов (наприклад, зменшення ефективного попиту) зумовлює зростання внутрішньої стабільності економічної системи. Реальному стану речей відповідає спостереження вченого, що робітники швидше погоджуються на скорочення заробітної плати за зростаючого безробіття. У з’ясуванні сутності заробітної плати Кейнс дотримується концепції «трьох факторів виробництва», згідно з якою заробітна плата є винагородою за працю. Зайнятість, на його думку, залежить від місткості ринку на предмети споживання і засоби виробництва, а її рівень відповідає точці перетину функції сукупної пропозиції з функцією сукупного попиту. Щодо капіталу зайнятість визначається оцінками ефективного попиту з боку підприємців. Ця залежність виражена функцією зайнятості: N=F(Dw), де N – обсяг зайнятості, Dw – обсяг ефективного попиту. Тому підприємці підтримують рівень зайнятості, який забезпечує максимальний прибуток. Таку ситуацію Кейнс характеризує як оптимальний стан економіки. Конкретизацією цього положення є його теза, що зайнятість може зростати паралельно із збільшенням інвестицій. Під «повною зайнятістю» (або нормальним, допустимим рівнем безробіття) Кейнс розуміє 3-6% безробітних від загальної кількості зайнятих. Досягнення навіть такого рівня зайнятості, що супроводжується збільшенням інвестицій, породжує, на його думку, тенденцію до безмежного зростання цін незалежно від граничної схильності до споживання. Це зумовлено дією тенденції до зростання заробітної плати Кейнс при цьому дотримується теорії спіралі «заробітної плати-цін». Поряд з регулюванням заробітної плати у працях Кейнса розглядаються такі два важливі інструменти регулювання сукупного попиту, як грошово-кредитна і бюджетна політика. Бюджетну політику він вважав найважливішою.

Головним інструментом економічної політики держави для управління сукупним попитом є, на думку Кейнса, державний бюджет, у т.ч. збільшення витрат самої держави. При цьому він наголошував на доцільності широкої соціалізації інвестицій для наближення до повної зайнятості. Оскільки левова частка доходів державного бюджету акумулюється за допомогою податків, то вони, впливаючи на виробництво національного доходу, рівень зайнятості, величину прибутків тощо, зменшують величину сукупного попиту, а отже, виконують значною мірою функцію заощадження. Протилежну роль відіграють державні витрати. Тому економічна політика держави повинна бути спрямована на регулювання різниці між доходами і витратами бюджету залежно від конкретних умов, що дає змогу підтримувати баланс між нагромадженням і використовуваним у процесі виробництва капіталом, створювати рівновагу в економіці. Так, під час економічної кризи держава повинна скорочувати податки і збільшувати державні витрати навіть за рахунок зростання державного дефіциту, тобто посилюючи додатковий попит За економічного зростання держава, навпаки, має збільшувати податки і обмежувати витрати Кейнс недооцінював також можливість виникнення і неконтрольованого розвитку інфляційних процесів в економіці. Проте маніпулювання державним бюджетом сприяє надмірному зростанню грошового попиту, а отже – посиленню інфляції. Вперше в історії розвитку капіталістичного циклу кризи 1969–71 і 1974-75 збіглися зі швидким розгортанням інфляційних процесів, а в деяких країнах водночас зросло безробіття, поглибилися диспропорції в економіці. Це, а в США і криза долара (зокрема його девальвація у 1971), призвело до зростання невідповідності кейнсіанських методів розвитку макроекономічних процесів, кризи кейнсіанства. Наслідком цього стали спроби прихильників цього напряму модернізувати кейнсіанство, з одною боку, по лінії відродження і посилення грошових аспектів та по лінії лівої радикальної моделі регулювання (ліве кейнсіанства або посткейнсіанство) – з іншого. Особливістю цього напряму є демократичне трактування кейнсіанської концепції, спрямоване на здійснення прогресивних соціальних реформ, обмеження влади гігантських монополій. При цьому гострій критиці піддавались основні постулати неокласичної школи, відроджувались окремі ідеї класиків політичної економії, а також вчення Маркса (див. Неокейнсіанство). Прихильники Кейнса виступали за активізацію процесів перерозподілу національного доходу, збільшення соціальних виплат, за антикризове та антициклічне регулювання. Всі ці заходи прискорили розвиток економіки, послабили гостроту й глибину економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві. Водночас таке стимулювання попиту призвело у 70-ті до високого рівня інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці й на ринку праці, збільшення дефіциту державного бюджету та ін. Тому сучасні прихильники Кейнса відмовляються від ортодоксальних положень його вчення, наголошуючи на необхідності державного регулювання сукупного попиту в органічному взаємозв’язку з пропозицією і доходами, посиленні методів монетарного регулювання (Д. Робінсон, П. Сраффа та ін.). У політиці доходів вони вбачають засіб вирішення таких найболючіших проблем економіки, як інфляція та зайнятість. Багато послідовників Кейнса обстоюють довготермінове регулювання економіки у формі національного планування, найактивнішу участь держави в структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі. Окремі раціональні сторони кейнсіанства (активізація інвестиційних процесів з боку держави, зростання заробітної плати під контролем держави тощо) можуть бути використані в Україні.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.

Кейнсіанство як напрям економічної науки. Реферат – Освіта.UA

Кейнсіанство поставило під сумнів не тільки метод аналізу, але й самі принципи класичного підходу. Біля джерел напряму стояв англійський економіст Джон Мейнард Кейнс

Джон Мейнард Кейнс висунув положення про те, що економічна система ринкового типу споконвічне є неврівноваженою і такою, що прагне автоматично відтворювати цей стан. Вона в принципі неврівноважена, оскільки через низку об’єктивних причин сукупний попит має тенденцію відставати від наявних економічних можливостей.

Результат — хронічне недовикористання ресурсів і кризи. Усе це виявляється лише в процесі переходу на інший, макроекономічний рівень аналізу, де досліджуються агреговані показники сукупного попиту, сукупної пропозиції, національного доходу, заощаджень та інвестицій.

У центрі уваги Джона Кейнса — проблема чинників, що визначають величину сукупного попиту, оскільки попит усупереч твердженням прихильників законів Сея не випливає автоматично за пропозицією, а визначається величиною національного доходу, що розпадається па споживання і заощадження. Споживана частина, яка і визначає ефективність попиту, має тенденцію відставати від тієї, що зберігається, через властиву людям психологічну схильність витрачати менше, ніж приростає їхній дохід. Звідси — постійна проблема недостатності попиту.

Основні надії на його стимулювання покладалися на нагромадження і приріст інвестицій. Якби вдалося спонукати одержувачів доходів значну частину їхніх заощаджень знову інвестувати у виробництво, проблема недовикористання ресурсів була б знята.

Однак зробити це складно:

  • по-перше, через зниження граничної ефективності (прибутковості) капіталу, оскільки висока ставка відсотку робила інвестиції мало привабливими;
  • по-друге, через перевагу ліквідності, тобто бажання тримати здобутки в грошовій формі за мотивами ризику, характером угод (трансакцій), спекулятивними розуміннями.

Перевага ліквідності означала зростання попиту на гроші і збільшення ставки відсотку, яку Джон Кейнс розглядав як плату за відмовлення від ліквідності. Усе це перешкоджало автоматичному, як вважали неокласики, перетворенню заощаджень в інвестиції і робило проблему ефективності попиту гострою.

Розв’язання проблеми ефективності попиту бачилося в активному регулюванні державою економічного життя і, зокрема, процесу капіталовкладень. Державні інвестиції мають спричинити ланцюгову реакцію пожвавлення економічної діяльності і подолання дефіциту сукупного попиту. [13;168]

Головним об’єктом державного стимулювання попиту мають бути інвестиції. Джон Кейнс пропонує впливати на попит за допомогою кредитно-грошової системи і бюджетної політики. Кредитно-грошова політика спрямована на зниження відсоткової ставки і протидію перевазі ліквідності. Центральні банки, маніпулюючи дисконтною ставкою, нормою обов’язкових резервів і скуповуючи цінні папери на відкритому ринку, збільшують грошову пропозицію, тобто проводять політику дешевих грошей. Це повинно стимулювати зростання інвестиційних витрат і збільшення національного доходу. Проте цього виявляється замало для подолання негативних впливів на величину сукупного попиту. Тому вирішальне значення Джон Кейнс надає не кредитно-грошовій, а бюджетній політиці.

     

Державі рекомендувалося здійснювати пряме бюджетне фінансування інвестиційних проектів з метою стимулювання сукупного попиту. Крім того, варіюючи податкові ставки і податкові пільги, держава може впливати на розміри і потоки капіталовкладень, на фонд споживання, на рівень цін. Але не слід побоюватися можливого дефіциту державного бюджету, оскільки пов’язана з таким явищем інфляція робить непривабливою ліквідну форму заощаджень і сприяє перетворенню їх на інвестиції. Серед рекомендацій з керування попитом було також відмовлення від безумовного додержування принципу свободи торгівлі в зовнішньоекономічній діяльності. Протекціоністські заходи держави створюють умови для розширення вітчизняного виробництва, а отже, для збільшення зайнятості і росту національного доходу.

Теорія Джона Кейнса сформувалася в 30-х роках XX століття і відбила кризову ситуацію, що склалася у світовій економіці після Великої Депресії початку 30-х років. Теорія Кейнса статична, оскільки аналізувала економіку в стані кризи і тільки в короткостроковий період. Але в період порівняно стійкого економічного зростання, Ідо настав після Другої світової війни, проблема підтримки рівноваги перемістилася в сферу економічної динаміки, тобто з’ясування умов забезпечення стабільних темпів росту в довгостроковій перспективі. Для аналізу цих процесів використовується кейнсіанський теоретичний апарат, на основі якого будувалися моделі, які відбивають різні стани економіки, що розвивається, які виникають у процесі циклічних коливань. [13;197]

Неокейнсіанство. В 50 рр. деякі прихильники основних ідей економічного вчення Кейнса та його послідовників щодо необхідності обґрунтування необхідності і можливості державного регулювання економіки сприйняли ці ідеї як вихідну позицію для розробки нових теорій, суть яких зводилися до з’ясування і обґрунтування механізму постійних темпів економічного зростання. Моделі стійкого економічного росту, теорії рівноваги розроблялися представниками неокейнсіанського напряму Елвініном Хансененом (1887 – 1976), Сеймуром Харрісом (1897 – 1974). Вони ґрунтувалися на тій самій методологічній передумові, що й модель Кейнса: рівновага досягається при рівності заощаджень та інвестицій.

Але якщо розглядати проблему з позиції довгостроковості, то рівність досягається лише як середнє з багатьох відхилень у ту чи іншу сторону. Інвестиції можуть бути меншими від заощаджень, і тоді сукупний попит не може поглинути вироблений дохід, або більшими від заощаджень, коли наміри інвестувати переважають наявні заощадження, і тоді економіка реагує на надмірний попит інфляційним зростанням цін. При досягненні оптимального темпу зростання інвестиції, що передбачаються, порівнюються з фактичними заощадженнями.

Рівновага не досягається автоматично. Необхідна система регулюючих заходів, спрямованих на згладжування циклічних коливань і утримання системи в положенні, близькому до рівноважного. Ці заходи включають так звані вбудовані стабілізатори і компенсуючі ходи урядової економічної, політики: маніпулювання податковими ставками, ставкою відсотка, нормою обов’язкових резервів. Оскільки йдеться про довгострокову перспективу, необхідно не спорадичне, а постійне. втручання держави.

Інвестиційна теорія стала основою розробки неокейнсіанських антициклічних програм, які концентрували увагу на динаміці інвестицій, їх регулюванні з боку держави. Так Хансен запропонував два методи регулювання економіки, — стабілізація обсягів інвестицій, а значить компенсацію коливання приватних інвестицій засобами податкової і грошової політики.

Основний наголос робився на державні витрати – збільшення державних інвестицій за допомогою бюджетного і кредитного механізмів. Для покриття державних витрат рекомендувалося збільшити податки, державні позики, здійснювати помірну інфляцію. стимулювання приватних інвестицій пропонувалося здійснювати за допомогою державних замовлень і закупівель, надання субсидій та кредитів, податкових пільг.

Американські неокейнсіанці вважали державний бюджет головним механізмом регулювання економіки. Вони називали його «вбудованим стабілізатором» покликаним автоматично реагувати на циклічні коливання і пом’якшувати їх.

До «вбудованих стабілізаторів» в доходній частині бюджету відносяться – подоходний податок, а у витратній – виплати на соціальне страхування, виплати по безробіттю та інше. На думку американців, сума податків зростає під час підйому і зменшується під час криз. Видатки держави збільшуються в період криз і зменшуються під час підйомів, таким чином автоматично стабілізуються розміри ефективного попиту. [13;215]

Монетаризм. Кейнсіанськая концепція, що панувала в економічній науці упродовж понад чотирьох десятиліть (30-70 роки XX ст.), на початку 80-х років зіткнулася з глибокою кризою. Причиною її стали недоліки самої доктрини — ігнорування грошового чинника, надмірне вторгнення в природу економічного циклу, що порушує механізм саморегуляції, і економічна ситуація, яка змінилася, що не дістало пояснення в межах доктрини Джона Кейнса, наприклад одночасне зростання інфляції і безробіття (стагфляція). [9;24]

Криза кейнсіанства спричинила відродження неоліберального напряму і появу нових його різновидів. Одним із найактивніших варіантів став монетаризм — концепція, яку розроблюють економісти Чиказької школи на чолі з Мілтоном Фрідменом. Відштовхуючись від загальної для всіх неокласиків ідеї про те, що ринкове господарство є в принципі стійким і має великі потенційні можливості ефективного саморегулювання, монетаристи головне джерело нестабільності і диспропорцій вбачали в порушенні законів грошового обігу, спричиненому активним втручанням держави в економічне життя.

Таке втручання, що рекомендується кейнсіанською політикою швидкого реагування на циклічні коливання, па думку монетаристів, є безрезультатним і навіть шкідливим через наявність значних часових лагів, тобто проміжків часу від ухвалення рішення до реальних результатів його дії. Тому заходи, вжиті для стримування економічного зростання в період підйому, можуть почати діяти вже у фазі спаду, ще більше поглиблюючи рецесію.

Крім того, винятково важливу роль у зміні реального доходу, зайнятості і загального рівня цін відіграє кількість грошей, що знаходяться в обігу. Хаотичні коливання грошової маси, викликані політикою стимулювання попиту і регулювання доходів, впливають на економіку, яка дуже болісно реагує на відхилення від рівноважного рівня цін і кількості грошей в обігу. Наслідком стають або висока інфляція, або криза надвиробництва.

Тому головним чинником впливу на економіку стає обсяг грошової пропозиції. Наявність стійкої функції попиту на гроші активізує стихійний механізм підстроювання цін, що ліквідує диспропорції і приводить господарство у стан нової рівноваги. Завдання в тому, щоб підтримувати постійні темпи приросту грошової маси, виведені з довгострокових тенденцій («грошове правило» Фрідмена) і тим самим сприяти пом’якшенню циклічних коливань і контролювати інфляцію. Державному регулюванню підлягає лише обсяг грошової маси, та й то в межах сформованої довгострокової тенденції. Решта автоматично підбудовується під даний параметр, забезпечуючи стабільність економіки. на думку монетаристів в кредитно-грошовій сфері необхідно підтримувати стабільні умови, за яких підприємці могли б спокійно займатися своїми справами.

За цієї причини темпи приросту грошової маси повинні бути постійними – 3 — 4% на рік. Таким шляхом буде досягатися повна збалансованість між приростом продукції та послуг і приростом кількості грошей в обігу, усунені основні кризові процеси сучасного ринкового господарства. [13;240]

Монетаристські ідеї щодо здатності економічної системи до саморегулювання набули розвитку в рамках декількох напрямів, що об’єднуються загальною назвою нової класичної макроекономіки, оскільки традиційні принципи класичної школи вони застосовували до аналізу макроекономічних процесів, з’ясовуючи умови динамічної рівноваги системи.

Один з напрямів — теорія раціональних очікувань — виходить з того, що в макроекономічному аналізі особлива роль належить суб’єктивним чеканням і прогнозам учасників господарського процесу. Чекання формуються на підставі досить повної інформації й уміння її аналізувати з метою виробити найбільш раціональні рішення. Господарюючі суб’єкти у змозі раціонально оцінити і враховувати у своїй діяльності будь-які заходи державної економічної політики і відповідно реагувати на них своїми рішеннями, які найчастіше суперечать цілям політики. Тому активне державне регулювання економіки втрачає зміст і може забезпечити успіх лише випадково і за наявності елемента раптовості.

Інший напрям — теорія пропозиції — також відкидає необхідність активного державного втручання в економічне життя, зокрема політику стимулювання попиту, і переносить акцент на проблеми пропозиції ресурсів та їхнього ефективного використання. Для цього необхідно забезпечити максимальну свободу дії силам ринкового механізму, звільнивши його від перешкод, що створюються державною економічною політикою, зокрема, від надмірного податкового тягаря, і всіляко заохочуючи приватну ініціативу. [5;320]

Інституціоналізм

Нарешті, вже в 30-х роках XX ст. сформувався ще один напрям економічної теорії, що спробував компенсувати один суттєвий недолік традиційних концепцій, помічений ще в XІX ст. історичною школою, — їхній антиісторизм і надмірний індивідуалізм. Представники цього напряму вважали, що не можна аналізувати поведінку суб’єкта, що хазяйнує, абстрагуючись від того середовища, у якому він діє.

А тому економічні реалії не можна зрозуміти поза зв’язком з еволюцією суспільних інститутів, у межах яких і існує будь-який господарський суб’єкт. Інституціоналісти (Торстен Веблен, а пізніше Джон Гелбрейт, Роберт Хейлбронер) пропонували комплексне вивчення існуючого суспільного устрою, де взаємодіють економічні і неекономічні чинники, причому розглянуті у динаміці, у процесі історичної еволюції. Досягнення рівноваги в системі можливе, на їхню думку, лише за умови соціального контролю над економікою, що дав би змогу ефективно використовувати всі потенції ринкового механізму, усуваючи його негативні риси і недоліки.

Ринковий механізм стихійного розподілу ресурсів не може з достатньою ефективністю здійснювати свої регулюючі функції. Концентрація сил у корпоративному секторі, внутрішньофірмове планування і розширення різних форм міжфірмових зв’язків на основі горизонтальної і вертикальної інтеграції, втручання держави в процес формування доходів і цін, підтримка зайнятості, діяльність профспілок — усе це зменшує роль стихійного ринкового регулювання, послабляє силу тиску економічної необхідності.

Крім того, дедалі більшої гостроти набувають проблеми, які за своїм характером не можуть вирішуватися на основі ринкового саморегулювання:

  • екологія,
  • пом’якшення регіональних і структурних диспропорцій,
  • розвиток сфери соціально-культурних послуг.

Дедалі важливішу роль в економічному процесі відіграють фактори позаринкового і позаекономічного характеру.

Сучасні економічні теорії виникли в період бурхливого розвитку ринкових відносин. Головними рушійними силами ринку е попит і пропозиція, які на думку неокласиків І е найважливішими, саморегулюючими важелями ринку. Важливим також постає питання, щодо ролі держави в економіці. В цьому питанні думки вчених розділилися, так неокласики заперечують втручання держави в економічні процеси, а кейнсіанська теорія навпаки державу вважає головним інструментом регулювання економічних процесів.

Література

  1. Алексеев А. А. Узагальнення думок вчених, як засіб підготовки економічних рішень. -К. Принт-Експрес, 2002 — 80 с.
  2. Гальчинський А. С. Основи економічних знань. Навчальний посібник-К.:Вища школа, 1999 – 542 c.
  3. Крупка М. І. Основи економічних теорій. Підручник — К.:Атіка, 2001 – 344.
  4. Корнійчук В. І. Татаренко П. В. Історія економічної думки. -К.:Наукова думка, 1996 – 456 c.
  5. Корнійчук Л. Я., Татаренко Н. О., Поручник А. М., та ін.:За ред. Л. Я. Корнійчук. -К.:КНЕУ, 1999 – 564 c.
  6. Майбурд Е. М. Введення в історію економічної думки. Від пророків до професорів. М. 1996 – 112 c.
  7. Мазаракі А. А., Воронова Н. П. Економічна теорія. -К.:2000 – 196c.
  8. Мешко І. М. Історія економічних вчень. -К.:1994 – 167 c.
  9. Мешко І. М. Пойда-Носик Н. Cучасний монетаризм. Навчальний посібник. -Ужгород:2002 – 66 с.
  10. Тиличко Н. О., Пучко О. А. Економічна історія. Лекціі. -К.:КНЕУ, 2000 – 268 c.
  11. Чайковський В. C. Економічна історія світу, України. Навчальний посібник. — Тернопіль:Лілея. 1997 – 182 c.
  12. Черкашина Н. К. Економічна історія. Навчальний посібник. — К.:ЦУЛ. 187 c.
  13. Юхименко П. І. Історія новітніх економічних вчень (від Кейнса до наших днів). За ред. Чухно А. А. — Біла Церква: 2005 – 306 c.


27.07.2011

Кейнсіанство — Економічний словник довідник

Кейнсіанство — один із провідних напрямів сучасної економічної теорії, яка стверджує, що без активного втручання держави у розвиток соціально-економічних процесів, без суттєвого розширення функцій держави капіталізм неспроможний далі існувати. Ця теорія отримала назву від імені всесвітньо відомого англійського економіста Дж. Кейнса (1883—1946 pp.). Він один із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів і з цією метою оперував такими глобальними категоріями, як національний доход, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження тощо. Ці категорії розглядав у їх взаємодії і функціональних зв’язках. На відміну від своїх попередників, Кейнс стверджував, що рівноваги в економічній системі неможливо досягти через механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу тощо. Рівновага — рідкісний випадок в економіці. Щоб наблизитись до неї, необхідно перш за все регулювати попит шляхом підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі відводив державі — ефект мультиплікатора). Розширення функцій держави, на його думку, також необхідне для боротьби з ростом безробіття, кризами, за раціональне використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава повинна регулювати шляхом здешевлення кредиту. Від загальної суми інвестицій залежить обсяг національного доходу, ріст зайнятості, урівноваження попиту і пропозиції. З цією метою Кейнс вважав доцільним збільшення державних витрат на воєнні цілі. Прихильники Кейнса виступали за активізацію процесів перерозподілу національного доходу, збільшення соціальних виплат, за антикризове та антициклічне регулювання. Всі ці заходи прискорили розвиток економіки, послабили гостроту і глибину економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві. Однак таке стимулювання попиту призвело у 70-ті роки до високого рівня інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці і на ринку праці, зростання дефіциту державного бюджету тощо. Тому сучасні прихильники Кейнса відмовляються від ортодоксальних положень його вчення, виступають за необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічному взаємозв’язку з пропозицією і доходами, за посилення методів монетарного регулювання (Д. Робінсон, П. Сраффа та інші). В політиці доходів вони вбачають засіб вирішення таких найболючіших проблем економіки, як інфляція та зайнятість. Багато послідовників Кейнса виступають за необхідність довгострокового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави у структурній перебудові економіки, у координації економічної політики у міжнародному масштабі. Окремі раціональні сторони кейнсіанства (активізація інвестиційних процесів з боку держави, зростання зарплати під контролем держави тощо) слід використовувати в Україні з метою виходу з економічної кризи і поступального розвитку народного господарства.

Кейнсіанство

Група: 4 — 10 — 98 БУБ
студент: Заболотний
Олександр Едуардович
адреса: м. Запоріжжя,
вул. Миру д. 10, кв. 18
телефон: 33 — 16 — 77
Контрольна робота
з дисципліни: історія економічних
навчань
тема: кейнсіанство
факультет: дистанційне навчання
спеціальність: БУБ
відділення: бакалаврат
Викладач консультант:
МАУП 2000.

1. Історичні умови виникнення кейнсіанства і його місце в світовій економічній думці

I. Історичні умови виникнення кейнсіанства

Кейнсіанство — економічне вчення про необхідність і значимості державного регулювання економіки за допомогою широкого використання державою фіскальної, грошово-кредитної політики та інших активних заходів впливу на ринковий механізм.
У CC ст. Західна економічна теорія ринкового розвитку виступала з неокласичним напрямом, яке продовжувало визначати специфіку другого класичного стану. Але з часом ситуація кардинально змінилася під впливом двох визначальних тенденцій розвитку.
По-перше, у зв’язку з перемогою Жовтневої революції 1917 р. в Росії, а після другої світової війни подібних революцій в ряді країн Східної Європи, в Китаї та інших країнах Азії і на Кубі марксизм тоталітарного напряму став єдиним безальтернативним течією в країнах командно-адміністративної системи, залишаючись однією з течій в інших країнах світу. Разом з тим у ринкових країнах набув подальшого розвитку марксизм соціал-демократичного спрямування. У країнах командно-адміністративної системи умови перешкоджали розвитку творчого марксизму. Проте практика першого періоду існування командно-адміністративної системи показала ефективність активного втручання держави в економічні процеси. Лише з часом роль держави в економічному житті була зведена до абсурду.
По-друге, вже в 30-і роки небувалу раніше гостроти набули кризові процеси в економіці та економічної ринкової теорії Заходу. Існувала потреба в новій ринковій теорії, яка б переконливо пояснила існування таких явищ, як масове безробіття, тривалий спад виробництва, існування невикористаних виробничих потужностей і т.д., і вказала можливі шляхи виходу з кризового стану без знищення ринкових основ господарювання.
По-третє, певні нові теоретико-методологічні підходи до аналізу ринкового господарства заклав — інституціоналізм. Ці підходи полягали у розгляді впливу «інституцій», під якою розуміється будь-яке стійке об’єднання людей для досягнення певних цілей. (Сім’я, партія, держава і т.д.), на суспільство, в тому числі і на економіку. При цьому державна влада розглядалася як прояв скоординованої діяльності різних прошарків і груп суспільства. Погляди інституціоналістів послужили критичного розхитування ортодоксії другій класичній ситуації і заклали певні можливості нового підходу до аналізу ринкової економіки на новому етапі її розвитку. Зазначені погляди інституціоналістів були генетично і логічно пов’язані з теорією бюрократії, авторитету і влади, розробленою видатним німецьким вченим М. Вебером (1864-1920).
Світова економічна криза 1929-1933 рр.. обрушився з колосальною силою як на розвинені, так і нерозвинені в промисловому відношенні країни. Тому саме у 1929-1933 роках. закінчився період «прихованого» розвитку економіки, то був час кінця цілого ряду старих і відкриття нових технологічних горизонтів, проблиску нової цивілізованої системи. Іншими словами, 1930 р. поклав межа того типу зростання який був характерний для CIC ст. і марно намагався поєднувати старі, традиційні прийоми використання простору і матерії з інноваційними механізмами.
Якщо «сила» неокласичної теорії кінця CIC — початку CC ст. поширювалася головним чином на мікроекономічний аналіз, то в умовах нетипового, можна сказати, кризи, що супроводжувався загальної безробіттям, став необхідний і інший — макроекономічний аналіз, до якого зокрема, звернувся один з найбільших економістів нинішнього століття англійський вчений Джон Мейнрад Кейнс.
Істотна потреба в новій ринковій теорії була задоволена виходом у світ роботи Джона Мейнрада Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936). Після цього більшість молодих економістів-ринковиків стали послідовниками теорії Кейнса.
Як наслідок в економічній науці, за словами М. Блауга, «в 30-х роках маятник хитнувся у зворотному напрямку: стурбованість проблемою сукупного ефективного попиту змусила багатьох економістів погодитися з Кейсом в тому, що« повне домінування рікардінского підходу протягом 100 років було катастрофою для прогресу економічної науки ».
Отже, світова економічна криза 1929-1933 рр.. зумовив виникнення нових проблем наукових дослідників, які не втрачають своєї актуальності і в наші дні, бо основний їх зміст — це державне регулювання економіки в ринковому господарстві. З тих пір бере свій початок націлене на вирішення цих проблем це теоретичне спрямування. Воно спирається на вчення Дж. М. Кейнса, і його послідовників і називається кейнсианским (кейнсіанство).

II. Економічне вчення Дж. М. Кейнса і його послідовників

II. I Економічне вчення Дж. М. Кейнса
Джон Мейнрад Кейнс (1883-1946) — видатний вчений економіст сучасності. Він навчався у не менш іменитого вченого, засновника Кембриджської школи А. Маршалла. Але не став його спадкоємцем, ледь не затьмаривши славу свого вчителя.
Своєрідне осмислення останнього самого тривалого і важкого економічного кризи 1929-1933 рр.., Відбилося в абсолютно неординарних в той період положеннях виданої Дж. М. Кейнсом книги «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936). Це твір приніс йому надзвичайно широку популярність і визнання, оскільки воно вже в 30-і рр.. послужило теоретико-методологічною базою програм стабілізації економіки на рівні урядів у ряді держав Європи та США.
За оцінками багатьох економістів, «Загальна теорія» Кейнса стала поворотним пунктом в економічній науці CC ст. і багато в чому визначає економічну політику країн і в даний час.
Ось як, зокрема, в зв’язку з цим висловлювався відомий економіст сучасності П. Самуельсон: «Загальна теорія» … жахливо написана книга, вона погано організована … вона сповнена ілюзій і плутанини … Коли її подолаєш, то виявляється, що аналіз у ній очевидний і в Водночас новий. Коротше кажучи, це робота генія ».
Головна нова ідея «Загальної теорії» полягає в тому, що система ринкових економічних відносин аж ніяк не є досконалою і саморегулюючої і що максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише активне втручання держави в економіку.
Новаторство економічного вчення Дж. М. Кейнса в методологічному плані проявилося, по-перше, у перевазі макроекономічного аналізу мікроекономічному підходу, які зробили його основоположником макроекономіки як самостійного розділу економічної теорії, і, по-друге, в обгрунтуванні концепції про так званий ефективний попит, т . е. потенційно можливе і стимулюється державою попиті. Спираючись на власну «революційну» на ті часи методологію дослідження, Кейнс на відміну від своїх попередників і наперекір господствовавшим економічним поглядам стверджував про необхідність недопущення за допомогою держави урізання заробітної плати як основного рівня ліквідації безробіття, а також про те, що споживання зважаючи психологічно обумовленої схильності до заощадження зростає значно повільніше доходів.
У методології дослідження Кейнса враховується важливе вплив на економічне зростання і неекономічних чинників, як-то: держава і психологія людей (предопределяющая ступінь усвідомлених взаємин господарюючих суб’єктів). Разом з тим кейнсіанське вчення являє собою переважно продовження основоположних методологічних принципів неокласичного напряму економічної думки, оскільки і сам Дж. М. Кейнс, і його послідовники, дотримуючись ідеї «чистої економічної теорії», виходять з пріоритетного значення в господарській політиці суспільства насамперед економічних чинників, визначаючи виражають їхні кількісні показники і зв’язки між ними, як, правило, на базі методів граничного функціонального аналізу, економіко-математичного моделювання.
Дж. М. Кейнс не заперечував вплив меркантилістів на створену ним концепцію державного регулювання економічних процесів.
У згаданій «Загальної теорії» Дж. М. Кейнса чітко простежується думка про недоцільність надмірної ощадливості і накопичення і, навпаки, можливу користь всебічного витрачання коштів, оскільки в першому випадку кошти, швидше за все, придбають неефективну ліквідну (грошову) форму, а в другому — можуть бути спрямовані на збільшення попиту і зайнятості.
Між тим нарощування інвестицій і зумовлений цим ріст національного доходу і зайнятості населення може розглядатися як доцільний економічний ефект. Останній, який отримав назву ефект мультиплікатора, означає, що збільшення інвестицій приводить до збільшення національного доходу суспільства, причому на величину більшу, ніж первісний ріст інвестицій.
Далі він приходить до висновку про те, що «принцип мультиплікатора дозволяє дати загальну відповідь на запитання про те, яким чином коливання інвестицій, що становлять відносно невелику частку національного доходу, здатні викликати такі коливання сукупної зайнятості та доходу, які характеризуються набагато більшою амплітудою». Але, на його переконання, «хоча в бідному суспільстві розміри мультиплікатора порівняно великі, вплив коливань у розмірах інвестицій на зайнятості виявиться багато сильніше у багатому суспільстві, тому що можна припустити що саме в останньому поточні інвестиції становлять набагато більшу частку поточної продукції ».
Підсумком свого дослідження Кейнс вважав створення теорії, яка «вказує на життєву необхідність створення централізованого контролю у питаннях, які нині в основному надані приватної ініціативи … Держава повинна буде надавати своє керівне вплив на схильність до споживання частково шляхом відповідної системи податків, частково фіксуванням норми відсотка і можливо, іншими способами », бо« саме у визначенні обсягу зайнятості, а не в розподілі праці тих, хто вже працює, існуюча система виявилася непридатною ». Ось чому, на переконання Кейнса «установа централізованого контролю, необхідного для забезпечення повної зайнятості, зажадає звичайно, значного розширення традиційних функцій уряду … Але все ж таки залишаються широкі можливості для прояву приватної ініціативи і відповідальності».
Ефективність регулювання державою економічних процесів, згідно з Кейнсом, залежить від вишукування коштів під державні інвестиції, досягнення повної зайнятості населення, зниження і фіксування норми відсотка. Він при цьому вважав, що державні інвестиції у разі їх нестачі повинні гарантуватися випуском додаткових грошей, а можливий дефіцит бюджету буде запобігати зростанням зайнятості та падінням норми відсотка. Інакше кажучи, за концепцією Кейнса, чим нижче норма позичкового відсотка, тим вище стимули до інвестицій, до зростання рівня інвестиційного попиту, що в свою чергу розширює межі зайнятості, веде до подолання безробіття. При цьому вихідним для себе він вважав таке положення про кількісної теорії грошей, відповідно до якого в реальній дійсності «замість постійних цін при наявності невикористаних ресурсів і цін, що ростуть пропорційно кількості грошей в умовах повного використання ресурсів, ми практично маємо ціни, поступово зростаючі по міру збільшення зайнятості чинників ».

II. II Тенденції в сучасному кейнсіанській. Внесок послідовників Кейнса в економічну теорію

У сучасному кейнсіанській домінують дві тенденції: американська, пов’язана з іменами ряду економістів США, та європейська, пов’язана насамперед з дослідженнями французьких економістів.
Серед американських послідовників вчення Дж. М. Кейнса найчастіше згадуються Е. Хансен, С. Харріс, Дж. Б. Кларк та ін Спираючись на вчення Дж. М. Кейнса вони вважали за доцільне збільшення податків з доходів населення (до 25% і більше), збільшення розмірів державних позик і випуску грошей для покриття витрат держави (навіть якщо це збільшить інфляцію і дефіцит державного бюджету).
Ще одним «додатком» в кейнсіанство з’явилася «заміна» методу перманентного регулювання приватних і державних інвестицій на метод маневрування державними витратами в залежності від економічної кон’юнктури. Так, наприклад, у періоди підйому економіки інвестиції обмежуються, а в період уповільнення або спаду — збільшуються (незважаючи на можливий бюджетний дефіцит).
Нарешті, якщо Кейнс у своїй теорії спирався на принцип мультиплікатора, який означає, що зростання доходів супроводжується зниженням росту інвестицій, то в США (з теорії Е. Хансена) був висунутий додатковий принцип — принцип акселератора, що означає, що зростання доходів у конкретних випадках може і збільшувати інвестиції. Сенс доповнення в наступному: деякі види обладнання, машин і механізмів мають порівняно тривалий термін виробництва, і очікування цього терміну психологічно впливає на розширення виробництва необхідного обладнання, що перевищують реальний термін, а значить зростає і попит на інвестиції.
Економісти Франції (Ф. Перру та ін) визнали необов’язковим положення Кейнса про регулювання позичкового відсотка як засобу стимулювання нових інвестицій. Вважаючи, що саме корпорації з переважанням частки державної власності є домінуючою та координуючою силою суспільства.
У 50-і рр.. виникли так звані неокейнсианские теорії зростання, засновані на обліку системи «мультиплікатор — акселератор» та моделюванні економічної динаміки з використанням характеристик взаємозв’язку нагромадження і споживання.
Головними представниками згаданих теорій економічного зростання стали Овсій Домар (нар. 1914) і Роберт Харрод (1890-1978). Їх теорії (моделі) об’єднує загальний висновок про доцільність постійного стійкого темпу економічного зростання як вирішальної умови динамічної рівноваги економіки, при якому досяжно повне використання виробничих потужностей і трудових ресурсів.
Іншим становищем моделі Харрода-Домара є визнання передумови про постійність в тривалому періоді таких параметрів, як частка заощаджень у доходах і середня ефективність капіталовкладень. І третє схожість полягає в тому, що обидва автори досягнення динамічної рівноваги та постійного росту вважали не автоматично можливим, а результатом відповідної державної політики, тобто активного державного втручання в економіку.
Відмінні ознаки в моделях Є. Домара та Р. Харрода обумовлені лише деяким розходженням у вихідних позиціях побудови моделі.
Разом з тим і Є. Домар та Р. Харрод єдині у своїх переконаннях про дієвої ролі інвестицій у забезпеченні зростання доходу, збільшення виробничих потужностей, вважаючи, що зростання доходу сприяє збільшенню зайнятості, яка в свою чергу запобігає виникненню недовантаження підприємств і безробіття. Це переконання є вираженням безумовного визнання цими авторами кейнсіанської концепції про залежність характеру та динаміки економічних процесів від пропорцій між інвестиціями і заощадженнями, а саме, випереджаюче зростання перше — причина підвищення рівня цін, а друге — причина недовантаження підприємств, неповної зайнятості.

III. Внесок Дж. М. Кейнса в економічну теорію

Як вже згадувалося, твір Дж. М. Кейнса «Загальна теорія», стало поворотним пунктом в економічній науці CC ст. і багато в чому визначає економічну політику країн і в даний час.
Теорія Кейнса виникла на тому етапі коли в економічній кризі знаходилася більшість країн світу, і марні спроби поєднувати старі традиційні прийоми використання простору і матерії з інноваційними механізмами не приводили до очікуваного результату.
Потреба в новій ринковій теорії була задоволена виходом у світ роботи Кейнса. Його теорія була підхоплена сучасниками і успішно застосована для виходу багатьох країн зі економічної кризи. Маса послідовників вчення Кейнса, спираючись на його працю, створювали нові моделі економічного зростання і доповнювали положення теорії Дж. М. Кейнса.
Таким чином, кейнсіанство являє собою вчення Дж. М. Кейнса, підхоплене і доповнене його учнями та послідовниками, про необхідність і значимості державного регулювання економіки.
У чому ж полягала новизна економічної теорії Кейнса? Нове не обов’язково лежить на поверхні, як, наприклад, концепція споживчої функції, мультиплікатора або спекулятивного попиту. Воістину новими якостями економічної теорії Кейнса було прагнення: по-перше, мати справу з агрегованими величинами і насправді звести всю економіку до функціонування чотирьох взаємопов’язаних ринків (товарів, праці, грошей і облігацій), по-друге, зосередитися на короткостроковому періоді і звести аналіз довгострокових періодів, який був у центрі уваги його попередників, до проблеми імовірності вікової стагнації, по-третє, покласти всю тяжкість пристосування до мінливих економічних умов скоріше на обсяг випуску продукції, ніж на ціни. Вклад «Загальної теорії» в економічну теорію полягав не просто в тому, що об’єкт аналізу був перенесений з діяльності фірм і домашніх господарств на зміну агрегатних величин, і навіть не в тому, що Кейнс поставив у центр макроекономічної теорії дохід і зайнятість замість грошей і цін , а в тому, щоб сформулювати теорію в формі моделей, в яких ключові змінні і взаємозв’язку були виражені таким чином, що їх можна було квантифікувати і перевіряти. Стимули, які дала «Загальна теорія» для створення перевіряються моделей економічної поведінки, є однією з причин успіху кейнсіанської революції.
До кінця другої світової війни економетрія стала найбільш динамічною галуззю економічної науки, а кейнсіанські або неокейнсианские моделі мають дуже важливе, і при цьому зростає, значення для робіт економетриком. Найвища данину поваги, яка може бути виражена економісту, полягає в тому, щоб визнати, що економічну теорію неможливо уявити без нього.

2. Кого вважають засновником історичної економічної школи в Німеччині?

А) Ф. Ліста; Б) В. Рошера; В) К. Кніса.

Відповідь: Ф. Ліста.
Фрідріх Ліст (1789-1846) був найбільш видатним ідеологом німецької буржуазії першої половини CIC ст. Основний твір «Національна система політичної економії» (1841). Центральне місце в системі Ліста посіли його теорія продуктивних сил і вчення про стадії господарського розвитку нації. Лист звинувачував класиків в тому, що вони нібито ігнорували завдання розвитку продуктивних сил, ставлячи в центр своїх досліджень матеріальні багатства або мінові цінності і обмежуючись аналізом лише людської діяльності, результатом якої є матеріальні цінності.
Особливості політекономії Німеччини, що намітилися у Ліста, отримали найбільш повне відображення в публікаціях представників старої історичної школи, що склалася в Німеччині у 40-50-х роках CIC ст. Родоначальниками цієї школи були В. Рошер (1817-1894), Б. Гільдебранд (1812-1878) і К. Кніс (1821-1898).
Загальні контури «історичного методу» в політичній економії вперше намітив В. Рошер у творі «Короткі основи курсу політичної економії з точки зору історичного методу» (1843).
Систематичне виклад методологічних позицій старої історичної школи дав К. Кніс у своїй книзі «Політична економія з точки зору історичного методу» (1853).

3. Вкажіть економіста, який зобразив графічно залежність між податковою ставкою і обсягом надходжень до бюджету:

а) М. Фрідмен, б) А. Лаффер, в) А. Філіпс.

Відповідь: А. Лаффер.
Американський економіст А. Лаффер обгрунтував пряму залежність між прогресивністю оподаткування, національним виробництвом і доходом бюджету та відобразив цю залежність у так званій кривій Лаффера.
У відповідності з теорією Лаффера підвищення податків до певного рівня сприяє підвищенню доходів бюджету, оскільки воно не підриває стимулів до економічної діяльності та інвестиційної активності. За цією межею починається так звана заборонена зона шкали оподаткування. Податкові ставки, що належать до цієї зони не стимулюють підприємців до збільшення нагромаджень, інвестицій і обсягів виробництва.

Список використаної літератури

1. Костюк В.Н. Історія економічних вчень. — М. 1997.
2. Ядгаров Я.С. Історія економічних вчень: Підручник. — М., 1997.
3. Блауг М. Економічна думка в ретроспективі. — М.: АНХ, 1994. -720 С.
4. Кейнс Дж. М. Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей. — М.: Прогрес, 1978. — 494 с.
5. Климко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії: Політ-економічний аспект — К.: Академія, 1998. — 464 с.

Кейнсианство — это… Что такое Кейнсианство?

Кейнсиа́нство — макроэкономическое течение, сложившееся как реакция экономической теории на Великую депрессию в США. Основополагающей работой была Общая теория занятости, процента и денег[1]Джона Мейнарда Кейнса, опубликованная в 1936 году, тем не менее, ряд научных работ Дж. М. Кейнса, где вырабатывается его теория, публикуются с начала 1920-х гг., под влиянием уроков и последствий Первой мировой войны. В работе «Экономические последствия мира» Дж. М. Кейнс выдвигает в качестве центральной проблему внешних рынков для побеждённой Германии, а наложение на неё огромных контрибуций Кейнс считал трагической ошибкой, которая должна привести к возрождению экспортной экспансии этой страны и появлению противоречий, которые, как и прогнозировал Дж. М. Кейнс, приводят к новой мировой войне.[2]

Роберт Скидельски, английский экономист XX в., кейнсианец, биограф Дж. М. Кейнса[3], пишет о теории Дж. М. Кейнса так[4]:

Притом что Джон Мейнард Кейнс был английским экономистом, предлагавшим, как писал Шумпетер, «прежде всего английские советы для решения именно английских проблем, даже когда эти советы адресовались другим странам», его теории привлекли всеобщее внимание, потому что они появились как раз во время экономического краха, завершившегося Великой депрессией 1929—33 годов. Его выдающееся произведение «Общая теория занятости, процента и денег» (1936) очевидным образом выдержано в понятиях отвлечённых, имеющих всеобщее значение. Это также была попытка объяснить то, что марксисты, тогда и позже, называли «общим кризисом капитализма».

Появление экономической теории Кейнса называют «кейнсианской революцией». С 40-х до первой половины 70-х годов XX века концепция Дж. М. Кейнса занимала доминирующие позиции в правительственных и академических кругах наиболее развитых индустриальных стран Запада[5]. В 1950-е и 1960-е многие положения кейнсианства были поставлены под сомнение представителями неоклассической школы. Появление монетаризма прервало господство кейнсианства, тем не менее, монетаризм использовал концепцию денежного регулирования, разработанную Дж. М. Кейнсом. Именно Кейнсу принадлежит идея создания МВФ. Развитие теории последователями Кейнса называют неокейнсианство (новокейнсианство, посткейнсианство).

Под влиянием кейнсианства большинство экономистов пришли к убеждению в полезности и необходимости проведения макроэкономической политики для долгосрочного роста, избегании инфляции и рецессий. Однако, в 1970-х гг. в Соединенных Штатах снова случился кризис, при котором была высокая безработица и одновременно высокая инфляция, это явление получило название стагфляции. Это ослабило доверие экономистов к кейнсианству. Впоследствии кейнсианцы смогли объяснить в рамках своей модели и явление стагфляции[6].

«Кейнсианская революция»

Мировой экономический кризис 1920—1930-х годов, великая депрессия 1929—1933 годов наглядно продемонстрировали последствия, к которым приводит либеральный подход неоклассиков. Вероятно, именно они оказались главной «конкретно-исторической» причиной кейнсианства. Кейнс обособил макроэкономику в самостоятельную дисциплину, в то время как классики и неоклассики не выделяли макроэкономические вопросы в качестве самостоятельного объекта рассмотрения. Кейнс предложил варианты преодоления недостатков классического подхода к анализу экономической жизни:

  • отверг принципы оптимизации и методологического индивидуализма в качестве обязательных предпосылок для выведения функций экономических переменных и построения экономических моделей;
  • внёс фундаментальные изменения в экономическую теорию, осуществив принципиально новый анализ макроэкономических взаимосвязей. В результате удалось доказать необходимость активного вмешательства государства в макроэкономическое функционирование рыночного хозяйства. Такое вмешательство наилучшим образом осуществляется при проведении макроэкономической политики, которая претворяется в жизнь по усмотрению правительства в зависимости от состояния экономической конъюнктуры.[7]

Дж. М. Кейнс сформулировал знаменитый основной психологический закон, сутью которого является положение о том, что по мере роста доходов отдельного индивида в составе его расходов возрастает удельный вес сбережений. Подобный подход Кейнс аргументирует «здравым смыслом». При уменьшении доходов, наоборот, население уменьшает выделение средств на сбережение, чтобы сохранить прежний уровень жизни. Ввиду того, что государство обладает большим объемом информации, чем отдельные индивиды, Кейнс предполагает активное государственное вмешательство в экономические процессы с целью поступательного развития страны[8].

Кейнсианство впервые за 100 лет подвергло критике классическую теорию, Дж. М. Кейнс в своей «Общей теории занятости процента и денег» именно с этого начинает изложение своей концепции:

Я назвал эту книгу «Общая теория занятости, процента и денег», акцентируя внимание на определении «общая». Книга озаглавлена так для того, чтобы мои аргументы и вывод противопоставить аргументам и выводам классической теории, на которой я воспитывался и которая — как и 100 лет назад — господствует над практической и теоретической экономической мыслью правящих и академических кругов нашего поколения. Я приведу доказательства того, что постулаты классической теории применимы не к общему, а только к особому случаю, так как экономическая ситуация, которую она рассматривает, является лишь предельным случаем возможных состояний равновесия. Более того, характерные черты этого особого случая не совпадают с чертами экономического общества, в котором мы живём, и поэтому их проповедование сбивает с пути и ведёт к роковым последствиям при попытке применить теорию в практической жизни.

Влияние кейнсианства было столь велико, что в 1971 году президент США Ричард Никсон заявил: «Сегодня мы все — кейнсианцы»[9].

Суть кейнсианства

Рыночной экономике несвойственно равновесие, обеспечивающее полную занятость. Причина — склонность сберегать часть доходов, что приводит к тому, что совокупный спрос меньше совокупного предложения. Преодолеть склонность к сбережению невозможно. Поэтому государство должно регулировать экономику воздействием на совокупный спрос: увеличение денежной массы, снижение ставок процента (стимуляция инвестиционной деятельности). Недостаток спроса компенсируется за счёт общественных работ и бюджетного финансирования.

По данной схеме развитые страны успешно строили экономику в течение 25 лет. Лишь в начале 1970-х начали проявляться проблемы макроэкономической политики, обострившиеся в связи с нефтяным кризисом 1973 г.

Кейнс выстраивал следующую цепочку: падение общего покупательского спроса вызывает сокращение производства товаров и услуг. Сокращение производства ведёт к разорению мелких товаропроизводителей, к увольнениям наёмных работников большими предприятиями, и крупномасштабной безработице. Безработица влечёт снижение доходов населения, то есть покупателей. А это, в свою очередь, форсирует дальнейшее падение покупательского спроса на товары и услуги. Возникает замкнутый круг, удерживающий экономику в состоянии хронической депрессии.

Кейнс предлагал следующий выход: если массовый потребитель не способен оживить совокупный спрос в масштабах национальной экономики, это должно сделать государство. Если государство предъявит (и оплатит) предприятиям некий крупный заказ, это приведёт к дополнительному найму рабочей силы со стороны этих фирм. Получая заработную плату, бывшие безработные увеличат свои расходы на потребительские товары, и, соответственно, повысят совокупный экономический спрос. Это, в свою очередь, повлечёт рост совокупного предложения товаров и услуг, и общее оздоровление экономики. При этом начальный государственный заказ, предъявленный предприятиям, может быть грандиозным и в той или иной степени даже малополезным.

Основные методологические положения подхода Дж. М. Кейнса:

  • Важнейшие проблемы расширенного воспроизводства необходимо решать не с позиции изучения предложения ресурсов, а с позиции спроса, обеспечивающего реализацию ресурсов.
  • Рыночная экономика не может саморегулироваться, и поэтому вмешательство государства неизбежно.
  • Кризисы перепроизводства нежелательны, поэтому проблему равновесия в макроэкономике следует решать с позиции «эффективного спроса», который выражает равновесие между потребителем и производством, доходом и занятостью.
  • Введение термина «эффективный спрос» стимулировало анализ макроэкономических показателей, что позволило выяснить, как функционирует экономическая система в целом, движется поток производимой, распределяемой и потребляемой стоимости.
  • Основным инструментом регулирования экономики признавались бюджетная политика, на которую возлагались задачи обеспечения занятости рабочей силы и производственного оборудования.

Идеи Кейнса получили дальнейшее развитие в работах представителей посткейнсианства как «ортодоксальных» кейнсианцев (Д. Хикса, Э. Хансена, А.Лейонхуфвуда и др.), так и левых кейнсианцев (Дж. Робинсон, П. Сраффы и др.). Глава американских последователей Кейнса Э. Хансен положил кейнсианский коэффициент мультипликатора в основу теории экономического цикла. Он сделал вывод, что увеличивая расходы в периоды кризисного спада производства и уменьшая их в периоды «перегрева экономики», государство способно сглаживать циклические колебания производства и занятости.

Кейнсианство ввело в научный оборот макроэкономические агрегатные (совокупные) величины (макроэкономические индикаторы), их количественные взаимосвязи. Тем самым оно дало импульс развитию новых разделов экономической науки, в частности эконометрики.

Значение главного труда Кейнса, по мнению некоторых авторитетных экономистов, недооценено или вовсе непонятно. Особенно, когда в «Общей теории» заходила речь об иррациональных факторах в поведении человека[10]:

Между тем «Общую теорию» Кейнса целенаправленно выхолащивали, и этот процесс начался вскоре после её опубликования и заметно усилился в 1960—1970 гг. Последователи Кейнса убрали из его концепции всё, что касается иррационального начала — то есть неэкономических мотивов и нелогичного поведения, — на котором, в первую очередь, и основывалась кейнсианская трактовка Великой депрессии.

Идеи Кейнса становятся почти самоочевидными в отношении кризисных явлений в экономике, но не для представителей неоклассической школы экономики. В 2009 году Роберт Лукас заявил: «Видимо, в условиях кризиса кейнсианцем становится каждый»[9]. Однако характер развития финансового кризиса 2008 года показывает трудности реализации кейнсианского подхода в условиях, когда процентная ставка изначально была невысока, а государственный долг близок или превышает сумму годового ВВП страны. Профессор РЭШ Константин Сонин в предисловии к русскому изданию книги Роберта Скидельски «Кейнс: Возвращение Мастера», говоря о последнем экономическом кризисе, пишет[3], что:

У кейнсианских идей внушительная интеллектуальная оппозиция, и голоса оппонентов звучат сейчас не менее громко, чем голоса неокейнсианцев. Однако финансовый кризис развивался так стремительно, что дебаты приходится вести после того, как большинство стран выбрало первый ответ на кризис. И ответ был практически везде — решительно кейнсианским.

Неокейнсианство

В послевоенные годы кейнсианство претерпело значительные изменения. Обновлённая теория должна была решить два вопроса, на которые классическая школа кейнсианства не отвечала. Необходимо было создать теорию экономического роста и циклического развития. Основная модель Дж. М. Кейнса была статической; он рассматривал экономику в краткосрочном периоде, параметры производства в этом периоде не менялись. Такая теория решала задачи 30-х кризисных годов XX в., тогда задачи долгосрочного роста не стояли на первом месте. После второй мировой войны ситуация изменилась: экономика была подстёгнута военными расходами и показывала невиданные темпы развития; нужно было иметь долгосрочный рост в связи с соревнованием с социалистическими странами. Кейнсианскую теорию экономического роста разрабатывает Рой Харрод, неокейнсианская теория цикла вырабатывается Элвином Хансеном.

Критика кейнсианства

С позиций неоклассической теории

Мировой экономический кризис 30-х гг. XX в. нанёс тяжёлый удар по центральной концепции неоклассиков о стихийном рыночном регулировании капиталистической экономики, отвергающей государственное вмешательство. В новых условиях существования крупных монопольных гигантов свободное предпринимательство приводит рыночную экономику к краху.

Тем не менее, после второй мировой войны неоклассическая школа начинает возрождаться. Представители неоклассиков указывают на противоречия регулирования экономики по кейнсианским рецептам, настаивают на том, что социалистическая экономика менее эффективна рынка, хотя последний не идеален, но его лучше регулировать с помощью политического, а не экономического вмешательства.

Наиболее видные теоретики неоклассического направления были представителями новой австрийской школы. К представителям неоклассиков того периода можно отнести Лайонела Чарлза Роббинсона. Возрождение неоклассической школы также происходит благодаря исследованиям в области теорий экономического роста, основоположником этой теории были Джеймс Эдуард Мид, Роберт Солоу.

В первые два десятилетия после второй мировой войны неоклассики вырабатывают концепцию теории роста, которая критически оценивала неокейнсианскую теорию роста, которая, прежде всего, предусматривала государственное вмешательство с целью решения проблем расширенного воспроизводства.

Методологически неоклассики использовали обновлённые постулаты классической теории. Например, теория факторов производства, фокусировавшая внимание на компонентах успешного экономического развития и роста, правильному соотношении факторов производства, которое выбирает предприниматель. На рубеже 50—60-х гг. XX в. появляются концепции экономического роста. Один из виднейших классиков Роберт Солоу показывает связь роста экономики и технического прогресса. Ни Джеймс Мид, ни Роберт Солоу не связывают экономический рост и экономическую политику государства, подчёркивая важность предпринимательства.

Теоретики неоклассики базируют свои модели экономического роста на теории производственной функции и её экономической интерпретации.

В 1970-е годы в виду экономического кризиса неоклассики триумфально возвращаются в качестве основного течения экономической мысли, вытесняя кейнсианцев. В 1970-е и 1980-е проводятся жесткие реформы, направленные на уменьшение роли государства в экономике, в ряде стран проводится полномасштабная приватизация[11]. Неоклассики выдвигают идею о том, что главным способом регулирования экономики может быть только монетарная политика или политика регулирования денежной массы. Тем не менее, после кризиса 2001 года доткомов в США и Великой рецессии 2008 года кейнсианское течение в экономике опять возвращается в качестве мейнстрим[9]. Однако за 30 с лишним лет концепции неоклассиков и кейнсианцев сближаются, устраняются «слабые места», различия между двумя концепциями, которые были разительными в начале XX в., начале XXI в. стираются[12].

С позиций австрийской школы

Австрийская школа в экономике в 1940—60-е годы публикует значительную часть трудов, иногда течение экономической мысли в этот период в Австрии называют «новоавстрийской школой»[13]. Представителями австрийской школы Л. Мизесом и Ф. Хайеком последовательно критикуются любые вмешательства в свободу экономических решений, включая социализм или государственное регулирование по кейнсианским рецептам. Представители австрийской школы полагали, что выбор отдельных индивидуумов нельзя предсказать, запланировать, спрогнозировать. На выбор влияет слишком много индивидуальных факторов. Именно поэтому нет возможности предсказать или прогнозировать экономику. Любое вмешательство государства в рыночные механизмы приводит только к ухудшению. На основе этого, концепция Дж. М. Кейнса, предполагавшая прогноз на основе изучения макроэкономических показателей, в австрийской школе считались неприемлемой.

Работая в качестве профессора в Лондонской школе экономики, Фридрих Хайек становится инициатором одной из наиболее продолжительных экономических дискуссий 30-х гг. XX в. вокруг работы Кейнса «Трактат о деньгах». Хайек пишет рецензию к этой книге, в которой оспаривает выводы книги с позиций австрийской школы. В ответ на это Кейнс попросил П. Сраффа написать для редактируемого им «Экономического журнала» рецензию на книгу Хайека «Цены и производство». После этого последовала длительная полемика, состоящая из заявлений, комментариев двух школ, говорившая о полной непримиримости двух концепций[14].

Кроме общих претензий (спонтанность рыночного механизма; недопустимость государственного вмешательства в любой форме; неприемлемость анализа экономики на макроуровне) Хайек выдвинул и ряд специальных аргументов против кейнсианства. Работы представителей австрийской школы экономики были насыщены социологическими, психологическими концепциями, имели труды по пракcиологии, а также работы, связанные с методологией. Общая линия работ австрийской школы обязательно предполагала апологетику либерализма. Хайек выдвинул аргументы против центральных идей кейнсианства.

Во-первых, концепция совокупного спроса Кейнса не имеет ничего общего с реальностью с точки зрения Хайека в связи с тем, что в модели Кейса не учитываются структура спроса и структура предложения. При большой разнице структур спроса и предложения товары не будут распроданы, даже если величины совокупного спроса и предложения совпадут.

Во-вторых, Хайек полагал, что причиной безработицы является не недостаточный уровень эффективного спроса, а высокий уровень заработной платы, который добиваются профсоюзы, что сокращает прибыли предпринимателей и уменьшает спрос на труд. Нельзя считать правительство ответственным за безработицу.

В-третьих, Хайек считал неверной концепцию регулирования валюты, которая предполагала, что умеренная инфляция приводит к снижению безработицы. Хайек полагал, что инфляция не уменьшит безработицу, а лишь создаст её новый виток. Инфляция неравномерна по отраслям и искусственное создание инфляции приведёт к тому, что неэффективные отрасли экономики будут поддержаны, что потребует новых денежно-кредитных инъекций. При этом проиграют более эффективные предприниматели.

С позиций марксизма

Марксизм и кейнсианство имеют системное и идеологическое противоречие, что отразилось на восприятии кейнсианства марксистами.

В Советском Союзе игнорировали «Общую теорию занятости, процента и денег». Впервые рассказ о теории Кейнса и её критику в научных рамках опубликовал советский экономист И. Г. Блюмин. Он отметил, что одна из ключевых проблем, находящихся в фокусе внимания кейнсианства — массовая безработица, — не имела, по мнению советских экономистов, никакого значения для централизованно планируемой экономики. В 1948 году появился первый (подчищенный) русский перевод «Общей теории…». После начала «холодной войны» в 1952 году И. Г. Блюмин уже называет Кейнса бессовестным интриганом, злейшим врагом рабочего класса и трудящихся масс, «приспешником современного империализма». То есть критика Кейнса стала идеологической, перестав быть научной.

Кейнсианство отрицало единственность планово-административного управления и регулирования экономики, принятого в коммунистических странах. Как альтернативу, Кейнс предложил систему макроэкономического регулирования. Реализация концепций Кейнса после Второй мировой войны привела к экономическому «золотому веку» в экономике Западных стран. Также кейнсианство ставило под вопрос основной догмат марксисткой идеологии, который постулировал неизбежность краха капитализма. Кейнсом предлагались инструменты преодоления кризисов капитализма в рамках рыночной идеологии.

О Карле Марксе Кейнс отзывался язвительно, в 1935 году, прочитав переписку Маркса с Энгельсом, он писал Бернарду Шоу: «Вижу, что они изобрели некий метод развития своих мыслей и мерзкую манеру письма; их последователи преданно сохраняют и то и другое. Но когда вы говорите мне, что они нашли ключ к экономической загадке, я развожу руками, ибо обнаруживаю только отгремевшие в прошлом споры»[4].

Литература

  • Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег. /Пер. с англ. проф. Н. Н. Любимова; под ред. д.э.н., проф. Л. П. Куракова.— М.: Гелиос АРВ, 2002. — ISBN 5-85438-052-8.
  • Скидельски Р. Кейнс: Возвращение мастера / Пер с англ.- О.Левченко; науч.ред. О.Замулин. — М.: ООО «Юнайтед Пресс», 2011. — ISBN 978-5-904522-92-6
  • Акерлоф Дж. Spiritus Animalis, или Как человеческая психология управляет экономикой и почему это важно для мирового капитализма / Акерлоф Дж., Р. Шиллер; пер. с англ. Д.Прияткина; под научн. ред. А.Суворова; вступ.ст. С.Гуриева. — М.: ООО «Юнайтед Пресс», 2010. — ISBN 978-5-904522-33-9
  • Мировая экономическая мысль: Сквозь призму веков.- В 5 т. /Сопред. редкол. Г. Г. Фетисов, А. Г. Худокормов.- Т. IV.— Век глобальных трансформаций / Отв. ред. Ю. Я. Ольсевич.- М.: Мысль, 2004. — См.: Раздел II «Кейнсианство и неокардианство».— ISBN 5-244-01040-9; ISBN 5-244-01039-5.
  • История экономических учений: Современный этап: Учебник / Под общ. ред. А. Г. Худокормова. — М.: ИНФРА-М, 2009. — ISBN 978-5-16-003584-0
  • Абель Э., Бернанке Б. Макроэкономика / Пер. с англ. Н.Габенова, А. Смольского; научн. ред. д.э.н., проф. Л. Симкина. — СПб.: Питер, 2008. — ISBN 978-5-469-01110-1

См. также

Примечания

  1. Джон М. Кейнс, Общая теория занятости, процента и денег  (рус.) в формате DOC
  2. С. 130. Экономическая мысль: Сквозь призму веков.- В 5 т./ Сопред. редкол. Г. Г. Фетисов, А. Г. Худокормов.- Т.IV: Век глобальных трансформаций / Отв. ред. Ю. Я. Ольсевич.- М.: Мысль, 2004.
  3. 1 2 Скидельски Р., 2011, с. 8
  4. 1 2 Скидельски Р. Джон Мейнард Кейнс. 1883—1946. Экономист, философ, государственный деятель.- В 2-х книгах./Пер с англ.- М.: Московская школа политических исследований, 2005.
  5. Худокормов, 2009, с. 13
  6. Бернанке, 2008, с. 44
  7. См. подробнее: Дж. М. Кейнс
  8. См. предисловие редактора перевода Л. П. Куракова. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег. — М.: Гелиос АРВ, 2002. С. 7.
  9. 1 2 3 Скидельски Р., 2011, с. 15
  10. Акерлоф Дж., 2010, с. 18
  11. Скидельски Р., 2011, с. 14-15
  12. Бернанке, 2008, с. 42-45
  13. Худокормов, 2009, с. 60
  14. Нобелевские лауреаты XX в: Экономика: Энциклопедический словарь / Автор-составитель, к.э.н. Л. Л. Васина.-М.: РОССПЭН, 2001.- С. 79.

Джон Мейнард Кейнс — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Кейнс.
Джон Мейнард Кейнс
англ. John Maynard Keynes
Джон Мейнард Кейнс, 1933 Джон Мейнард Кейнс, 1933
Народився 5 червня 1883(1883-06-05)[1][2][…]
Кембридж
Помер 21 квітня 1946(1946-04-21)[4][2][…](62 роки)
маєток Тілтон, графство Сассекс
·гострий інфаркт міокарда
Місце проживання Велика Британія Велика Британія
Громадянство
(підданство)
Flag of the United Kingdom.svg Велика Британія
Flag of the United Kingdom.svg Сполучене Королівство
Національність британець
Діяльність економіст, математик, політик, філософ, професор, дипломат, нехудожній письменник, бізнесмен
Alma mater Королівський коледж при Кембриджськомууніверситеті
Сфера інтересів Політична економія, Імовірність
Заклад Кембриджський університет
Посада член Палати лордiв[d]
Аспіранти, докторанти D. G. Champernowned
Член Шведська королівська академія наук, Британська академія і Американська академія мистецтв і наук
Відомий завдяки: кейнсіанство
Батько Джон Невілл Кейнс
Матір Florence Ada Keynesd
У шлюбі з Lydia Lopokovad[5]
Нагороди
Автограф JM Keynes signature.jpg

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Джон Мейнард Кейнс на Вікісховищі

Джон Ме́йнард Кейнс, 1-ий барон Кейнс (англ. John Maynard Keynes, 5 червня 1883, Кембридж — 21 квітня 1946, маєток Тілтон, графство Сассекс) — англійський економіст, засновник кейнсіанського напряму в економічній науці. Його книга «Загальна теорія зайнятості, відсотків і грошей» (The General Theory of Employment, Interest and Money, 1936)[6] запропонувала спосіб уникати фінансових криз і безробіття шляхом корекції урядового контролю за кредитами і валютою. Кейнс займався тією частиною економічної науки, що зараз називається макроекономікою.

Народився Дж. М. Кейнс 5 червня 1883 р. у Кембриджі в родині професора логіки та економіки Джона Невілла Кейнса. Закінчив одну з найкращих приватних шкіл в Ітоні.

1902—1906 pp. — навчання у Королівському коледжі при університеті в Кембриджі. Вже під час навчання виявив непересічні здібності до наук і, насамперед, до математики та прикладної економіки.

Студентом Дж. М. Кейнс слухав лекції А. Маршалла, був одним з найталановитіших його учнів. У 1905 р. А. Маршалл писав у листі до батька майбутнього вченого Дж. Н. Кейнса: «Ваш син виконує відмінну роботу з економіки. Я казав йому, що був би дуже задоволений, якби він обрав кар’єру професійного економіста. Але, безумовно, я не повинен тиснути на нього».

Після закінчення університету, кар’єра Дж. М. Кейнса поєднувала державну службу з науковою та публіцистичною діяльністю.

З 1906 по 1908 р. Кейнс працює в Управлінні у справах Індії.

З 1908 по 1915 р. повертається за запрошенням А. Маршалла до Кембриджського університету, де на постійній основі читає лекції з економічної теорії та математики. Викладання, до речі, велось відповідно до панівної на той час неокласичної, маршалліанської традиції. У 1909 р. виходить перша праця вченого «Індексний метод», за яку він отримав премію А. Сміта.

Одночасно Дж. М. Кейнс набуває і суспільного визнання.

З 1911 до 1945 р. понад 30 років обіймає посаду редактора (спочатку разом з Ф. Й. Еджуортом) «Economic Journal» — найавторитетнішого наукового економічного видання, офіційного друкованого органу Королівського економічного товариства.

З 1913 р. — секретар Королівського економічного товариства.

У 1913—1914 р. Дж. М. Кейнс стає членом Королівської комісії з фінансів та грошового обігу Індії.

Ранні наукові праці Дж. М. Кейнса були присвячені дослідженню проблеми грошей. В 1913 р. виходить його перша книга «Грошовий обіг і фінанси Індії», яка принесла авторові широку популярність. В цій роботі Дж. М. Кейнс аналізує проведену в Індії грошову реформу, згідно з якою індійську валюту в міжнародних розрахунках було переведено на фунт стерлінгів, що забезпечило включення Індії у «стерлінгову зону».

У 1915—1919 pp. Дж. М. Кейнс працює економічним радником у британському казначействі, займається проблемами міжнародних фінансів.

У 1919 р. у статусі представника цього міністерства він взяв участь у Паризькій конференції, на якій було укладено Версальський мирний договір. Дж. М. Кейнс виступив з різкою критикою цього договору, бо вважав непомірними репараційні вимоги до Німеччини та помилковою економічну блокаду Радянської Росії. Обтяжливість та принизливість становища переможеної Німеччини у повоєнному економічному устрої світу Кейнс вважав помилковим та загрозливим для майбутнього. Не отримавши розуміння, він на знак протесту склав з себе повноваження учасника конференції та залишив її. Цей вчинок засвідчив його принциповість та безкомпромісність, Дж. М. Кейнс рано здобув репутацію людини, яка йде проти течії.

Власне ставлення до договору він згодом виклав у статтях «Економічні наслідки Версальського мирного договору» та «Перегляд мирного договору» (1919). Запорукою стабільності повоєнного економічного відродження Європи в цих працях Дж. М. Кейнс називав, зокрема, надання Америкою позики Німеччині, виплату нею помірних репарацій та зняття блокади з Росії країнами Антанти. Кейнс відверто писав, що «єдиними дійовими силами для боротьби з більшовицьким ладом всередині Росії є контрреволюціонери, а поза нею — відбудова порядку та влади у Німеччині». За своїм змістом підхід Дж. М. Кейнса виявився далекоглядним і випередив пізніші програми (Ч. Дауеса, К. Юнга, А. Маршалла). Публікації Кейнса справили на урядові та політичні кола Великої Британії ефект, схожий на вибух бомби, за що його було усунуто з державної служби майже на двадцять років, до початку Другої світової війни.

У праці «Економічні наслідки Версальського мирного договору» Кейнс чи не вперше висловив власні важливі міркування з приводу економічного значення споживання та заощадження, а також їх впливу на дохід.

З 1920 р. Дж. М. Кейнс, залишивши державну службу, повертається до викладацької та наукової роботи у Кембриджському університеті, де його високо цінували за ерудицію та ділові якості.

Він продовжує розробку теорії грошей та проблем грошового обігу, особливо ідеї заміни золотого стандарту регульованою валютою. Цим питанням були присвячені такі праці, як «Трактат про грошову реформу» (1923), «Кінець laissez faire» (1926), у яких науковець доходить висновку про необхідність регулювання економіки поки що у межах грошової системи. Так в «Трактаті про грошову реформу» першорядне значення в боротьбі зі зубожінням він надає розв’язанню проблеми зайнятості, висуває ідею контролю грошової емісії з боку центрального банку незалежно від золотого стандарту, тобто розглядає гроші як активний чинник економічного процесу. В одній з газетних статей 1924 р. Дж. М. Кейнс визнає, що його нові погляди виявляются єретичними з погляду старої неокласики.

Я покладаюся на державу; я відмовляюся від погляду laissez faire — правда, без ентузіазму і не тому, що відчуваю неповагу до цієї старої доброї доктрини, а тому, що, подобається вам це чи ні, часи її успіхів минули.

Гострій критиці застарілу ідею невтручання держави в економічні процеси Кейнс піддав у двох статтях-памфлетах «Економічна політика містера Черчилля» (1925) та «Кінець laissez faire» (1926).

У 1925 p. Дж. М. Кейнс одружився з Лідією Лопуховою — відомою балериною, солісткою імператорського балету. У тому ж 1925 р. з нагоди відзначення 200-ї річниці Академії наук Дж. М. Кейнс приїздив до Радянського Союзу, де ознайомився з досвідом впровадження нової економічної політики. Маловідомими фактами залишились ще два його приватних візити до Росії — у 1928 та 1936 pp. Свої враження від першої поїздки він виклав у праці «Побіжний погляд на Росію» (1925), зокрема, досить скептично оцінював досвід впровадження командно-адміністративної системи. До речі, він ніколи не був прихильником планової економіки та одержавлення, не посягав на основи ринкового устрою, вважаючи лише, що той потребує певного коригування. У зазначеній праці, визнаючи, що капіталізм як система багато у чому неблагополучний, одночасно вказував, що якщо ним розумно управляти, він може досягти більшої ефективності у досягненні економічних цілей, ніж будь-яка, що існувала до цього, альтернативна система.

Таким чином, праці Дж. М. Кейнса 20-х pp. — важливий етап генезису його теоретичної системи. Він поступово приходить до глибокого переконання в тому, що автоматичне ринкове саморегулювання капіталізму належить історії, на зміну йому має прийти державне регулювання ринкової економіки.

Наступним етапом формування нових поглядів Кейнса на економічні процеси стає фундаментальна двотомна праця «Трактат про гроші» (1930), яка вийшла вже після того, як почалася світова економічна криза. Ця праця має самостійне вагоме значення передусім для подальшого розвитку поглядів вченого на актуальні проблеми теорії грошового обігу. Науковець продовжив у ній аналіз питань щодо валютного курсу та золотого стандарту, порушених у попередніх роботах. Детально розроблені в цій праці такі важливі питання грошової теорії, як проблема золотого стандарту, роль банківської сфери, політика центрального банку, механізм міжнародних розрахунків тощо.

Також, ця праця стала етапною у генезисі тих макроекономічних поглядів ученого, які в подальшому становитимуть основу його загальної теорії. В ній основна увага приділяється дослідженню проблеми співвідношення інвестицій і заощаджень та їх впливу на економічну нестабільність. Дж. М. Кейнс приходить до нових теоретичних висновків: про відсутність автоматичного механізму врівноваження заощаджень та інвестицій; про те, що перевищення заощаджень над інвестиціями призводить до зниження ділової активності; що умовою макроекономічної рівноваги є їх рівність. Висуваються ідеї державного фінансування суспільних робіт з метою підтримки зайнятості.

Висловлені Кейнсом новаторські економічні ідеї йшли в розріз із панівною неокласичною ортодоксією, порушуючи її практично непохитну до того часу наукову монополію. Погляди вченого мали значний резонанс в академічних колах. Вони розкололи наукову економічну громадськість на прихильників і непримиренних противників. Неординарна позиція Кейнса щодо співвідношення ринку та державного втручання викликала в стані опонентів різке неприйняття.

На початку 30-х pp. це вилилось у знаменну бурхливу дискусію Дж. М. Кейнса з прихильниками класичного лібералізму, зокрема, з Ф. фон Хайєком. Ідейне та теоретичне протистояння двох титанів економічної науки мало символічне завершення: наприкінці 30-х pp. перемогли ідеї Кейнса, визначивши на чотири наступних десятиріччя нові пріоритети позитивної та нормативної теорії.

Вступ британської та світової економіки у 1929 р. у фазу циклічного спаду, а також фінансовий крах 1931 р. потребували радикальних змін в урядовому економічному курсі та нестандартних підходів в економічній політиці. Тому з початком світової економічної кризи Дж. М. Кейнс знов включається в активну суспільно-політичну діяльність. У 1929 р. отримав призначення — член Королівської комісії з фінансів та промисловості. З 1930 р. став головою Економічної консультативної ради при уряді з проблеми безробіття.

В 1930-ті роки мав приязні стосунки з економістом Джоном Гобсоном, хоча й виступав його науковим опонентом. Пізніше дійшов висновку, що власна економічна теорія багато в чому базується на теоретичних засадах Гобсона.

У 1934 р. Кейнс приїздив до Сполучених Штатів Америки, зустрічався у Білому домі з американським президентом Франкліном Делано Рузвельтом, виступивши перед ним з ґрунтовною доповіддю. Економічний антикризовий курс тогочасної американської адміністрації, втілені у ньому принципи економічної політики держави в умовах виходу з циклічного спаду були дуже близькі до теоретичних поглядів Дж. М. Кейнса. Співзвучність практичних економічних заходів «Нового курсу» Ф. Д. Рузвельта ідеям Кейнса породила поширений але помилковий погляд, що нібито американський президент безпосередньо керувався ідеями видатного англійського вченого. Зокрема, як доводять документальні свідчення, попри всю схожість їх підходів, обидві видатні особистості свого часу прийшли до усвідомлення необхідності зміни методів капіталістичного господарювання цілком незалежно: Кейнс — від економічної теорії, Рузвельт — від економічної практики. Про це є документальні свідчення оточення Ф. Д. Рузвельта. Так, один з найближчих соратників президента Ф. Перкінс вказував: «Рузвельт зовсім не знав економічних праць Кейнса». Проте цей факт лише зайвий раз красномовно підкреслює об’єктивну необхідність кардинальних змін економічної теорії та політики нового часу.

На помилковість цього погляду звертає зокрема увагу авторитетний дослідник економічної думки XX ст., відомий американський економіст Б. Селігмен. «Було б зовсім неправильно вважати Кейнса батьком „Нового курсу“… „Новий курс“ мав характер програми, продиктованої виключними обставинами, і він здійснювався тими, хто цурався економічної теорії» (Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли. — М.: 1968. — С. 584).

Цю назву отримали масштабні антикризові за своїм спрямуванням економічні реформи адміністрації Рузвельта, який на чолі демократичної партії переміг на виборах 1932 р. У своїй інавгураційній промові, яка проголошувалась, коли спад в економіці сягнув апогею, він визнав, що «…країні потрібні сміливі, безперервні експерименти. Це ж так природно: обрати метод та випробувати його. Якщо нічого не виходить, слід чесно визнати це і спробувати інше. Найголовніше — щось пробувати».

Головною особливістю «Нового курсу» стало активне державне регулювання, яке охоплювало всі галузі економіки, фінансову та банківську системи, соціальні та трудові відносини.

Реформи було розпочато з вирішення проблем у кредитно-фінансовій галузі: реформування Федеральної резервної системи, реструктуризація банківської системи, ліквідація механізму золотого стандарту, девальвація долара та ін. У 1933—1934 pp. було здійснено заходи з регулювання фондового ринку, діяльності бірж, холдингових компаній.

Об’єктом державного регулювання стало припинення спаду у виробничому секторі шляхом полегшення умов кредитування, створення механізму інфляційного розвитку економіки. В цьому напрямі було прийнято низку законів, що визначали державне регулювання промисловості, створено Національну адміністрацію з оздоровлення промисловості (1933).

Поетапна (з 1933 по 1938 р.) державна програма регулювання сільського господарства була спрямована на скорочення посівних площ та ліквідацію надвиробництва, проведення рефінансування фермерських боргів, збереження родючості ґрунтів та квотування внутрішнього ринку (виплати субсидій за вилучення площ з господарського обігу), стимулювання сільськогосподарського експорту та ін.

Розгалужені заходи держрегулювання поширювались також на сферу трудових відносин: організація державних заходів щодо боротьби з безробіттям (в тому числі організація розгалуженої системи суспільних робіт), створення колективно-договірної системи співпраці найманого персоналу з адміністрацією, надання працюючим права участі у профспілках, регулювання заробітної плати, тривалості та умов праці. У 1935 р. було прийнято статут з трудових відносин (закон Вагнера), створено Національне управління з трудових відносин.

Попри складність та суперечливість економічних наслідків «Нового курсу», він на практиці переконливо довів життєву необхідність та дієвість державного регулювання ринкової економіки XX ст.

Поєднання наукової роботи з практичною діяльністю дало змогу Дж. М. Кейнсові поглибити і конкретизувати власні уявлення про неможливість спонтанного саморегулювання економіки, про необхідність посилення регулювальної ролі держави за рахунок державних субсидій підприємцям. Слідом за низкою статей і памфлетів на цю тему в 1936 р. виходить головна праця Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей»[6]. Вона не лише принесла авторові світове визнання, але й стала поворотним пунктом усієї економічної науки XX ст.

Ця праця стала результатом глибокого теоретичного узагальнення попередніх наукових досліджень вченого та накопиченого досвіду боротьби з економічною кризою, передусім, у Британії. Значною мірою вона відобразила висновки Кейнса, що випливали зі світової практики державного регулювання цього періоду.

У лютому 1937 р. слідом за основною працею була опублікована стаття «Загальна теорія зайнятості» у журналі «The Quarterly Journal of Economics». Це був власний відгук автора на низку статей видатних економістів — Дж. Вінера, В. Леонтьева, Д. Х. Робертсона, Ф. В. Тауссіга, що містили найперші критичні спроби аналізу його книги 1936 р. Особлива цінність цієї статті Дж. М. Кейнса полягає у тому, що в ній він дав стислий узагальнений виклад ідейної основи і суті своєї теорії, визначення основних відмінностей власного наукового підходу від підходу попередників, зробив акцент на тих положеннях, яким надавав першочергового значення. Тому історики економічної думки оцінюють цю статтю так само високо, як і важливіші наукові праці Кейнса, включаючи її поряд з «Трактатом про гроші» та «Загальною теорією» до тріади основних праць видатного вченого.

Ще в процесі написання «Загальної теорії» Кейнс усвідомлював її новаторський дух. Життя підтвердило це. Відомий історик економічної думки Б. Селігмен порівнює цю книгу лише «із впливом „Капіталу“ Маркса і „Багатства народів“ Сміта». Дійсно, саме Дж. М. Кейнсу вдалося «блискучою мовою принципів» висловити загальновизнані актуальні ідеї, хоч він був не єдиним, хто стояв біля витоків макроекономічного напряму в економічній теорії.

Як зазначають біографи Дж. М. Кейнса, йому були притаманні гострий та ясний розум, сила переконання, здатність вибудовувати власні аргументи у незаперечній логічній послідовності, дар красномовства. «Інтелект Кейнса відзначався такою ясністю та гостротою, яких я більше не зустрічав, — згадував Бертран Рассел. — Мені іноді здавалося, що така велика гострота розуму не може сполучатися з глибиною. Але я думаю, що ці мої відчуття неправильні».

Р. Харрод у біографії Кейнса зазначав, що «навіть короткочасного знайомства з Кейнсом було достатньо, щоб зрозуміти, що він відрізняється від усіх людей, які живуть і жили у минулому. Захоплення викликає не тільки економіст, письменник чи фінансист, що жив у ньому. Секрет, мабуть, полягав у особливій манері поводитися. Його погляд — хоча і твердий — відбивав постійну готовність до взаєморозуміння. Він міг дуже швидко і без усяких зусиль переходити у розмові з однієї теми на іншу. Він завжди радів глибоким думкам і зауваженням. Спілкування з ним справляло велику радість. Без сумніву, будь-яка людина глибоко індивідуальна. Але індивідуальність Кейнса була помітнішою, ніж будь-кого». Найвищу оцінку Кейнсу давали не тільки його прихильники, але й опоненти, які підкреслювали, що він стоїть на декілька сходинок вище тієї межі, яка відпущена звичайній людині.

Сам Дж. М. Кейнс з високою вимогливістю підходив до визначення того, яким повинен бути справжній економіст.

Дж.М. Кейнс про покликання економіста

«Справжній економіст, знавець своєї справи, повинен бути наділений різноманітними обдаруваннями — певною мірою він повинен бути математиком, істориком, державним діячем, філософом… Він повинен вміти розмірковувати про часткове у поняттях загального і звертати зліт своєї думки однаковою мірою до абстрактного та конкретного. Він повинен вивчати сучасність у світлі минулого — заради майбутнього. Жодна риса людської натури чи створених людиною інституцій не повинна залишатися поза межами його впливу». Слід зазначити, що з такою високою мірою відповідальності Дж.М. Кейнс ставився перш за все до себе, і про це свідчать як його наукова, так і багатогранна суспільно-політична діяльність. З різнобічної характеристики Дж.М. Кейнса стає природним та зрозумілим його внесок у переоцінку цінностей всієї світової економічної думки, яку він здійснив у праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей».

У кінці 30-х — на початку 40-х pp. Кейнс мав величезний міжнародний авторитет та вплив.

У 1940 р. він став радником міністерства фінансів.

У 1942 р. — одним з директорів Англійського банку, займався питаннями воєнних фінансів, соціального забезпечення та зайнятості.

Активна практична діяльність Дж. М. Кейнса виявилась і в галузі міжнародних економічних відносин.

У 1944 p., очоливши англійську делегацію на міжнародній конференції в Бреттон Вудсі, він брав безпосередню участь у розробці моделі післявоєнних валютних відносин, створенні таких провідних міжнародних організацій, як Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Після війни Дж. М. Кейнс відіграв важливу роль у переговорах з урядом США про надання Англії великої позики, ща стала прологом до здійснення США плану А. Маршалла для післявоєнної Європи.

Джон Мейнард Кейнс був людиною блискучого інтелектуального обдарування, непересічною особистістю свого часу, а за низкою позицій далеко його випереджав, що одностайно визнавалось сучасниками. Його вирізняли з оточення різнобічність здібностей та широта інтересів.

За видатні математичні здібності не раз отримував нагороди найпрестижніших конкурсів Великої Британії. Мав талант біржового гравця, що принесло йому та очолюваним ним закладам значні статки, наприклад, Кембриджському королівському коледжу, скарбником якого він був. Знався на реальному бізнесі, очолюючи велику страхову компанію. Протягом життя органічно поєднував наукову діяльність з перебуванням на урядових посадах та громадською діяльністю. Був одним з директорів Англійського банку, членом правлінь МВФ та МБРР, обіймав численні високі урядові посади.

Людина різнобічних інтересів, він був не тільки видатним інтелектуалом своєї епохи, але також визнаним знавцем мистецтва, колекціонером, меценатом, мемуаристом, видавцем. Захоплювався літературою, філософією, мистецтвом. Багато зусиль Дж. М. Кейнс присвятив благодійній діяльності в галузі культури і мистецтва. Він був членом піклувальної ради Національної галереї, головою Ради з підтримки музики та мистецтва, здійснював фінансову опіку балету, сам був організатором балетної трупи, побудував і у 1936 р. відкрив художній театр в Кембриджі, очолював такі видання, як «Нейшн» та «Нью-Стейтсмен».

Ця багатогранність особистості Кейнса знайшла містке відображення в авторитетному висловлюванні його біографа Р. Скідельскі: «Ніколи ще не було такого економіста, як він: людини, яка поєднувала б стільки якостей, до того ж такої високої проби, які бентежили його думку. Він був економістом незбагненно курйозного розуму; математик, який міг засліпити людей неймовірними нематематичними фантазіями; логік, який слідував логіці мистецтва; …чистий теоретик, прикладник та державний службовець одночасно; представник академічного світу, тісно пов’язаний з Ситі».

У 1942 р. за визначні заслуги у науковій, державній та суспільній діяльності Дж. М. Кейнсу було присвоєно титул пера, він став членом Палати лордів.

Помер Дж. М. Кейнс 21 квітня 1946 p., трохи не доживши до 63-річного віку. До останніх днів науковець виявляв великий інтерес до економічної теорії та економічної політики і, передусім, до проблем фінансів, зайнятості, міжнародних економічних відносин тощо. Видатний економіст XX ст. похований у Вестмінстері.

Кейнс народився в рік смерті Карла Маркса. Між їхніми вченнями можна провести такі паралелі: обидва вони працювали із економічними агрегатами, хотіли змін в економіці та політиці, були критиками класичної економічної теорії (Маркс більшою мірою). Можливо, Кейнс запозичив у Маркса із його теорії криз аргумент зі зменшенням попиту.

У своїй основній праці «Загальна теорія зайнятості, відсотків і грошей»[6] Кейнс висунув гіпотезу, що ринкова економіка не може самостійно потрапити в рівновагу. Він вважав, що Закон Сея, згідно з яким пропозиція (товар) сама знаходить собі попит, не діє в короткостроковому вимірі. Таким чином, можуть виникнути невикористані засоби виробництва, що, в свою чергу, може спричинити неповну зайнятість, оскільки протягом короткого строку ціни та заробітна плата не є гнучкими. Кейнс також намагався довести, що збільшення доходів населення внаслідок збільшення загального попиту призведе до збільшення заощаджень, але не автоматично до збільшення інвестицій, як це припускалося класиками, оскільки люди вичікують на кращі можливості інвестування (отже, тримають їх в так званій спекулятивній касі тощо). Внаслідок цього зменшується попит, бо підприємства отримують насамперед сигнал зменшити пропозицію. Таким чином, заощадження громадян, оскільки вони не інвестуються, зменшують загальний попит. Проблемою є для нього також інвестиційна діяльність підприємства, яка не є систематичною, особливо коли здійснюється за умови невизначеності. Схильність підприємств до інвестицій залежить від очікуваної прибуткової ставки з інвестицій, а також ставки на ринку. Інколи навіть у разі низької ставки на ринку інвестиції не здійснюються, навпаки — люди та підприємства тримають гроші. Таку ситуацію називають «грошовою пасткою». В цьому випадку державі є сенс інвестувати, оскільки ефект мультиплікатора збільшує позитивний ефект інвестицій в кілька разів; наскільки — залежить від нахилу до споживання громадян. Збільшується попит на товари, збільшується відповідно і попит на ринку праці. Задля прогнозування інвестиційного клімату ним була розроблена Кейнсіанська функція.

Кейнс також пропагував експансивну грошову політику для збільшення інвестицій. Вважав, що єдиною причиною поганої кон’юнктури є відсутність попиту.

Праця Кейнса політичних рекомендацій не містила. Він також не пропагував «deficit spending»/антициклічну економічну політику (зазначений термін був вперше використаний Абба Лернером). Вважав потрібною стабілізацію економіки через довгострокові та постійні державні інвестиції, наприклад, в інфраструктуру та житлове будівництво.

  • Н. Ротар. Кейнс Джон Мейнард // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.325 ISBN 978-966-611-818-2

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *